Трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем-фізособою), за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець-фізособа) зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором та угодою сторін (ч. 1 ст. 21 КЗпП).
Частиною 5 ст. 24 Закону про оплату праці передбачено, що за особистою письмовою згодою працівника виплата заробітної плати може здійснюватися через установи банків, поштовими переказами на зазначений ними рахунок (адресу) з обов’язковою оплатою цих послуг коштом роботодавця. Тим паче що з 1 січня 2021 працівник, а не роботодавець вирішує, на який рахунок і в якому банку він хоче обслуговуватися й отримувати зарплату.
Щодо цього питання є два аргументи «за» і «проти». Розгляньмо обидва.
Працівник самостійно обиратиме банк для виплати заробітної плати
Національний банк України оптимізував порядок переказу коштів роботодавцем на виплату заробітної плати працівникам.
Після запровадження в Україні міжнародного номера банківського рахунку роботодавець отримав змогу формувати відомість на зарахування заробітної плати працівникам із зазначенням номера рахунку працівника за стандартом IBAN, у тому числі рахунку, який працівник самостійно відкрив у банку за власним вибором.
Така новація дозволить уникнути конфліктних ситуацій між роботодавцем та працівником щодо права працівника самостійно обирати банк для отримання заробітної плати. Вона запрацює з 1 січня 2021 року, аби банки та роботодавці мали час доопрацювати свої автоматизовані системи і програмно-технічні комплекси.
«Працівник, а не роботодавець має самостійно обирати банк, що обслуговуватиме його рахунок. Таке право передбачене законодавством про оплату праці, і ми хочемо, щоб воно дійсно реалізовувалося на практиці. Адже це стимулюватиме банки до конкуренції, сприятиме підвищенню рівня обслуговування клієнтів та розширення спектра банківських послуг», — прокоментував заступник голови Національного банку Сергій Холод.
Відповідні зміни містить Постанова Правління Національного банку України від 24 квітня 2020 року №56 «Про затвердження Змін до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті».
Також документом уносяться інші зміни до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, пов’язані зі змінами в законодавстві України, зокрема Кодексі України з процедур банкрутства, Законі України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення».
Повідомлення НБУ від 29.04.2020 р.
Аргументи «за» виплату зарплати працівника на картку іншої особи
Роботодавцю забороняється у будь-який спосіб обмежувати працівника вільно розпоряджатися своєю заробітною платою, крім випадків, передбачених законодавством (ч. 1 ст. 25 Закону про оплату праці).
Тож, як бачимо, заборони в законодавстві щодо перерахування власної зарплати працівника за його згодою на будь-який рахунок іншої особи немає.
Таким чином, роботодавець може перераховувати заробітну плату працівника на зазначені в заяві (на ім’я директора) банківські реквізити і не обмежувати його в цьому виборі та за наявності нотаріально засвідченого доручення.
Таке доручення оформляється на фізособу, якій доручається отримувати заробітну плату (ч. 1 ст. 1007 ЦКУ). Складається вона в довільній формі із зазначенням змісту на кшталт, що довіреній особі (П. І. Б.) доручається отримувати заробітну плату довірителя (П. І. Б.) двічі на місяць, яку довірена особа має передати у встановлені строки (зазначити, які) (ч. 1 ст. 1003 ЦКУ та п. 3 ч. 1 ст. 1006 ЦКУ).
Тож якщо скористатися запропонованим варіантом, з виплатою іншій людині, то:
— заява має бути для того, аби бухгалтер знав, куди перераховувати кошти;
— нотаріальне доручення — як підтвердження правомірності дій роботодавця під час перевірки правильності перерахування коштів.
Згідно з п. 1 ст. 237 ЦКУ представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Також правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦКУ).
Тож особа, яка отримуватиме зарплату за працівника у його роботодавця, діятиме як представник працівника і реалізовуватиме його право на оплату праці, а не якісь свої інтереси. Тому вважатиметься, що роботодавець виконав своє зобов’язання перед працівником щодо виплати йому зарплати, незважаючи на те що її отримала довірена особа (представник).
Аргумент «проти» виплати зарплати працівника на картку іншої особи
Деякі фахівці вважають, що ця позиція має ризики:
— невизнання податківцями виплати зарплати працівника на рахунок іншої особи — з донарахуванням ПДФО та ВЗ з доходу такої іншої особи, незважаючи на наявність довіреності та заяви — адже є сам факт перерахування коштів іншій особі. ЄСВ повторно нараховувати не доведеться, бо підприємство не є роботодавцем щодо іншої особи;
— невизначеності у питанні, який РНОКПП зазначати для виплаченого доходу у графі 3 додатка 4ДФ об’єднаної звітності — працівника чи фактичного отримувача, чий РНОКПП буде зазначено у виписці банку.
— невизнання інспектором з праці факту виплати зарплати — адже приписи ст. 21 КЗпП та ст. 24 Закону про оплату праці де-факто не виконані, бо зарплата самому працівникові не виплачувалася.
Також згідно з ч. 2 ст. 238 ЦКУ представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. А в ст. 21 КЗпП та ст. 24 Закону про оплату праці написано, що зарплату має отримати саме працівник.
Також, якщо припустити, що працівник може надавати розпорядження про перерахування зарплати іншим особам, це можна поширити й на випадки, коли працівник пише заяву про перерахування його зарплати на користь юросіб-банків, торговців, комунальних служб тощо. Це неприйнятна практика, тому що роботодавець не зобов’язаний виконувати розпорядження працівників про оплату їхніх особистих потреб, він має обов’язок тільки щодо виплати зарплати працівникові у повній сумі.
Норма ч. 1 ст. 25 Закону про оплату праці говорить про те, що роботодавець не має права примушувати працівника витрачати заробітну плату за певними напрямами. Роботодавець зобов’язаний виплатити зарплату працівникам вчасно, у встановлені строки — згідно зі ст. 24 Закону про оплату праці, і більше не чинити жодних перешкод у використанні отриманих коштів.
Нормативна база
- КЗпП — Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 р. №322-VIII.
- ЦКУ — Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. №435-IV.
- Закон про оплату праці — Закон України від 24.03.1995 р. №108/95-ВР «Про оплату праці».