Контролюючі органи, визначені пп. 41.1.1 ПКУ, мають право, зокрема, звертатися до суду, зокрема подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізосіб щодо визнання правочинів, що оспорюються, недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов’язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення до доходу держави коштів, отриманих за нікчемними договорами (пп. 20.1.30 ПКУ).
* Постанова ВС від 25.07.2023 у справі №160/14095/21.
Коментоване нами судове рішення наочно демонструє, яким чином податкові органи можуть визнати договір недійсним і які наслідки це матиме для платника податків.
Так, у липні — жовтні 2016 року ТОВ «Ф» та ТОВ «Щ», перебуваючи у господарських відносинах, уклали договір купівлі-продажу соняшникової олії та оформили податкові накладні.
Проте 22.04.2017 суд виніс вирок про визнання керівника ТОВ «Ф» винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 1 ст. 205 ККУ. У вироку суд зазначив, що керівник ТОВ «Ф» як номінальний директор зареєстрував підприємство для прикриття діяльності третіх осіб, за допомогою якого від його імені складалися фіктивні господарські угоди та фіктивні первинні документи з метою прикриття незаконної діяльності, що полягала у незаконному формуванні податкового кредиту та заниженні сум ПДВ до сплати у бюджет кільком платникам податків.
Стаття 205 ККУ
1. Фіктивне підприємництво, тобто створення або придбання суб’єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона, —
карається штрафом від п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
2. Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно або заподіяли велику матеріальну шкоду державі, банкові, кредитним установам, іншим юридичним особам або громадянам, —
караються штрафом від трьох тисяч до п’яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Стаття 205 «Фіктивне підприємництво» ККУ
(виключена з 25.09.2019 Законом від 18.09.2019 №101-IX)
Надалі, з урахуванням цього рішення, посадові особи Офісу великих платників податків ДФС провели документальну позапланову невиїзну перевірку та за її результатами донарахували ТОВ «Щ» ПДВ у частині операцій із контрагентом ТОВ «Ф» за вищезгаданим договором. Прийняте за результатами означеної перевірки податкове повідомлення-рішення було оскаржено ТОВ «Щ» у судовому порядку (справа №804/2455/18) — рішення прийнято на користь ДФС.
Далі податківці звернулися до Київського окружного адмінсуду із позовом до ТОВ «Ф» і ТОВ «Щ» про визнання правочину недійсним — позов податкового органу було задоволено, договір між товариствами визнано недійсним.
Згодом ГУ ДПС вкотре звертається до суду з позовом до ТОВ «Ф» та ТОВ «Щ», в якому просить суд:
— застосувати наслідки, визначені ч. 3 ст. 228 ЦКУ, шляхом стягнення з ТОВ «Ф» на користь ТОВ «Щ» коштів у сумі 84 285 252, 00 грн, що були отримані за недійсним правочином;
— застосувати наслідки, визначені ч. 3 ст. 228 ЦКУ, шляхом стягнення з ТОВ «Щ» коштів у сумі 84 285 252, 00 грн до доходу держави як таких, що були отримані за недійсним правочином.
З якої дати потрібно відлічувати строк для стягнення коштів?
Суд першої інстанції наголосив: ст. 250 ГКУ встановлює, що адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до госпсуб’єкта протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб’єктом установлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.
Дія цієї статті не поширюється на штрафні санкції, розмір і порядок стягнення яких визначено ПКУ, Законом України «Про банки і банківську діяльність» та іншими законами, контроль за дотриманням яких покладено на органи доходів і зборів.
У цьому випадку спір стосується не штрафних, а інших санкцій, передбачених ГКУ (зокрема, в силу положень ст. 208 ГКУ), через що слід застосувати строки давності за ч. 2 ст. 250 ГКУ.
Суд установив, що за результатами недійсного правочину, укладеного між відповідачами у період з липня до жовтня 2016 року, були складені податкові накладні, тимчасом як до суду позивач звернувся щойно 11.08.2021, тобто поза межами граничного річного строку від вчинення правопорушення, встановленого ст. 250 ГКУ.
Отже, ГУ ДПС звернулося до суду з порушенням строків застосування санкцій, передбачених ст. 250 ГКУ, що унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину, передбачених ч. 3 ст. 228 ЦКУ, та стягнення коштів до доходу держави за недійсним правочином.
Натомість апеляційна інстанція не погодилася з таким висновком — захист права особи, у нашому випадку — захист законних інтересів держави, від імені якої діє податковий орган, не може бути нівельований тривалим періодом розгляду справи. Адже рішення суду, яким укладений правочин було визнано недійсним, набрало законної сили 19.07.2021 (за наслідками апеляційного оскарження), і лише після встановлення недійсності правочину в судовому порядку уможливлюється застосування наслідків недійсності правочину. У нашому випадку контролюючий орган подав позов про стягнення коштів до доходу держави в найкоротший термін після встановлення недійсності правочину — у серпні 2021 року.
Тобто якщо, на думку суду першої інстанції, для застосування наслідків недійсності правочину потрібно відлічувати річний термін від дати вчинення правочину, то апеляційна інстанція відлічує такий строк від судового рішення про визнання такого правочину недійсним.
ВС визначив, як має діяти орган ДПС
Цікавим є те, що Верховний Суд висловив власну думку з цього питання.
Під час розгляду цієї справи ТОВ «Щ» звернуло увагу суду на те, що ГУ ДПС ставить питання про те, що TOB «Ф» зобов’язане повернути на користь ТОВ «Щ» отримані кошти, а ТОВ «Щ» зобов’язане передати на користь держави отриманий товар. Проте у судовому рішенні про визнання правочину недійсним суд зазначив про нереальність господарських операцій ТОВ «Щ» із ТОВ «Ф» — тобто ТОВ «Щ» не отримувало будь-якого товару від ТОВ «Ф». За таких умов, на думку ТОВ «Щ», зобов’язання з передачі майна на користь держави є безпідставним.
Верховний Суд нагадав про сталу судову практику щодо розгляду подібних спорів:
1) санкції, передбачені ч. 1 ст. 208 ГКУ, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду до доходу держави за порушення правил провадження госпдіяльності. Отже, такі санкції є не цивільно-правовими, а адміністративно-господарськими та можуть застосовуватися лише протягом строків, установлених ст. 250 ГКУ. Початком перебігу зазначених у наведеній статті строків є дата виконання правочину;
2) водночас у справі №2а-3847/08/0470 Верховний Суд, з огляду на встановлену обставину щодо виконання сторонами спірного правочину у жовтні 2007 року, дійшов висновку, що позов про стягнення коштів у порядку, визначеному ч. 1 ст. 208 ГКУ, заявлено у строк, установлений ст. 250 цього Кодексу, бо річний строк для застосування таких санкцій, перебіг якого розпочинається з дня порушення суб’єктом установлених законодавчими актами правил провадження госпдіяльності, на час звернення до суду з позовом (квітень 2008 року) не закінчився.
Судова практика ВС
<...>
Оскільки санкції, передбачені цією частиною 1 статті 208 ГК України, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в дохід держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то такі санкції не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими як такі, що відповідають визначенню частині першої статті 238 ГК України. Тому такі санкції можуть застосовуватися лише протягом строків, установлених статтею 250 ГК України.
Частиною 1 статтею 250 ГК України (в редакції, чинній на час подання позову) встановлено, що адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб’єктом установлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.
Отже, застосування до відповідачів адміністративно-господарської санкції у вигляді стягнення коштів у дохід держави на підставі статті 208 ГК України можливе у межах одного року з дня його вчинення.
Виходячи зі встановленої обставини щодо виконання сторонами спірного правочину у жовтні 2007 року, позов про стягнення коштів у порядку, визначеному частиною 1 статті 208 ГК України, заявлено у строк, установлений статтею 250 цього Кодексу, оскільки річний строк для застосування таких санкцій, перебіг якого розпочинається з дня порушення суб’єктом установлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, на час звернення до суду з позовом (квітень 2008 року) не закінчився.
За таких обставин, з урахуванням змісту позовних вимог та строку звернення до суду, суди попередніх інстанцій неправильно застосували наведені норми матеріального права до встановлених обставин та безпідставно закрили провадження у справі... та на підставі статті 250 ГК України відмовили в задоволенні позову про стягнення... вартості товару...
<...>
Постанова Касаційного адміністративного суду від 08.05.2018 у справі №2а-3847/08/0470
Верховний Суд наголошує, що наслідком недійсності правочину, передбаченим ст. 208 ГКУ, є стягнення в дохід держави коштів (майна) за рішенням суду, що за своєю природою є заходом державного примусу, який застосовується до порушників, тобто має ознаки, притаманні конфіскації майна, адже за своїм змістом і порядком передбачає примусове вилучення отриманого, і таке вилучення здійснюється на користь держави.
Як зазначалося вище, пп. 20.1.30 ПКУ наділяє контролюючі органи правом звертатися до суду з позовами до підприємств щодо визнання правочинів, які оспорюються, недійсними та застосування відповідних наслідків недійсності (ст. 208 ГКУ), а також щодо стягнення у дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.
Верховний Суд вважає, що за своєю суттю наслідки, передбачені ст. 208 ГКУ, є адміністративно-господарськими санкціями, які мають застосовуватись у межах строків, визначених ст. 250 ГКУ. І стягнення коштів у дохід держави після шести місяців з дня виявлення порушення чи закінчення одного року з дня вчинення правочину є неправомірним.
Отже, Верховний Суд виходить із такого:
1) у судових рішеннях сказано, що вини TOB «Щ» немає, а самі госпоперації з цим товариством були нереальні. Тобто без реального постачання товару на користь ТОВ «Щ» зобов’язання з передачі майна на користь держави — безпідставне, а рішення про стягнення коштів винесено з порушенням норм матеріального права;
2) звертаючись до суду 16 серпня 2021 року з позовом про стягнення кошів у дохід держави за недійсним правочином, вчиненим у липні — жовтні 2016 року, ГУ ДПС пропустило строк звернення до суду (за ст. 250 ГКУ);
3) право на заявлення одночасно вимог про визнання правочину (угоди, договору тощо) недійсним та стягнення відповідних коштів (майна) виникло у контролюючих органів з 11 серпня 2013 року, — коли ПКУ доповнили підпунктом 20.1.30;
4) звернувшись уже у жовтні 2017 року до адмінсуду з позовом до ТОВ «Ф» і ТОВ «Щ» про визнання правочину недійсним, ГУ ДПС не було обмежене правом заявити вимогу про застосування відповідних наслідків недійсності (ст. 208 ГКУ та 228 ЦКУ) та стягнення коштів у дохід держави, проте не скористалося таким правом.