Видача довіреності на певні активи часто вважається таким собі продажем без сплати податків. Власник ніби й не змінюється, а розпоряджається активом уже інша особа. І вона може вважати (іноді навіть її в цьому переконують), що нікому нічого не винна й усі доходи, отримані внаслідок такого розпорядження, — це її доходи.
* Постанова Верховного Суду від 25 березня 2024 року у справі №458/229/18.
Але насправді це не так, і ми про це нагадаємо на прикладі свіжого рішення ВС.
Зміст справи
Фізособа 1 видала Фізособі 2 нотаріально посвідчену довіреність, на підставі якої можна було проводити зазначені в довіреності банківські операції щодо коштів.
Таким чином, Фізособа 2 мала право:
— розпоряджатись усіма відкритими на ім’я Фізособи 1 рахунками у будь-якому банку на території України;
— одержувати будь-які суми з цих рахунків (зокрема нараховані на суму вкладу відсотки) без обмежень їх розміру (тобто єдиним обмеженням була сума коштів, наявна на таких рахунках);
— подавати заяви, інші документи, а за потреби — закрити рахунок;
— підписувати банківські документи;
— отримувати довідки або інші документи про наявність грошових сум;
— поповнювати зазначені рахунки;
— здійснювати будь-які інвалютні операції;
— а також виконувати решту дій у межах та в обсязі, що передбачені чинним законодавством України для такого роду повноважень.
Користуючись довіреністю, Фізособа 2 спустошила довірені їй рахунки. Вона зняла 260 509 євро та 35 180 доларів США.
Фізособа 1 звернулася до правоохоронних органів із заявою про злочин (шахрайство). Проте шахрайства суд не визнав, бо мала місце довіреність, і Фізособа 2 діяла у межах закону. Інша річ, що ці гроші, як і раніше, належали Фізособі 1, яка мала право вимагати їх повернення та скористалася цим правом. Фізособа 2 відмовилася повернути, і через це спір дійшов аж до ВС.
Отже, головне завдання суддів у цій справі — дати відповідь на запитання: чи має особа, яка за довіреністю отримала доступ до всіх рахунків іншої особи, використовувати розміщені на них кошти на власний розсуд? Чи зобов’язана їх повертати?
Що каже закон про довіреність
За договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки довірителя (ст. 1000 ЦКУ).
У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному (ст. 1003 ЦК України).
Договір доручення і довіреність, видана на його виконання, можуть мати різну форму. Так, закон не визначає обов’язкової письмової форми для укладення договору доручення, а отже, форма договору доручення може бути як усна, так і письмова, проте довіреність у будь-якому разі укладається у письмовій формі (ч. 3 ст. 244 ЦКУ).
Отже, довіреність та договір доручення є одними з основних документів, які посвідчують права представників під час вчинення ними певних дій. Так, довіреність видається для представництва перед третіми особами, а договір доручення передбачає обов’язок вчинення повіреним певних юридичних дій від імені та коштом довірителя.
Довіреність видається однією особою, тобто довірителем іншій особі (представникові), тому видача довіреності є одностороннім правочином, вона підписується тільки довірителем. Натомість договір доручення, у разі укладення його у письмовій формі, — довірителем і повіреним.
Довіреність може підтверджувати те, що між повіреним та довірителем укладено усний договір доручення. Проте наявність довіреності не є беззаперечним свідченням того, що представництво виникло саме на підставі договору доручення, а отже, під час вирішення спору суди обов’язково мають з’ясувати характер спірних правовідносин та правову природу правовідносин представництва, які виникли між сторонами.
Довіреність чи доручення?
Як видно зі змісту довіреності, Фізособа 2 уповноважена розпоряджатись усіма відкритими на ім’я Фізособи 1 рахунками у будь-якому банку на території України. У довіреності зазначено, що вона видана довірителем на підставі договору доручення, укладеного між довірителем та повіреним відповідно до ст. 1000 — 1009 ЦКУ.
Але така довіреність (без письмового договору доручення) може створити для власника банківського рахунку вкрай негативні наслідки. Бо ж, уповноважуючи Фізособу 2 розпоряджатись усіма відкритими на ім’я Фізособи 1 рахунками у будь-якому банку на території України, фактично надає право Фізособі 2 самостійно, на власний розсуд визначати, як реалізовувати надану правомочність, з якою метою та в який спосіб.
За відсутності письмового договору доручення неможливо встановити:
— зміст, визначений обсяг прав Фізособи 2;
— характер представницьких правовідносин, які виникли між сторонами (мета розпоряджання коштами, наслідки недотримання цієї мети тощо);
— чи діяла Фізособа 2 усупереч інтересам Фізособи 1, чи вийшла Фізособа 2 за межі повноважень (прав), які визначені довіреністю.
Позаяк за змістом довіреності Фізособа 2 уповноважена на вчинення певних юридичних дій без покладення на неї будь-яких обов’язків, тобто цією довіреністю встановлено свободу розсуду Фізособи 2, то й кошти повертати немає підстав.
Різні підходи попередньої судової практики
За попередні роки сформувалося два різні підходи щодо застосування норм глав 17 «Представництво» та 68 «Доручення» ЦКУ:
1) перший підхід — договір доручення може бути вчинений в усній формі, і незалежно від змісту довіреності представник (повірений) має обов’язок передати особі, яку представляє (довірителю), все одержане у зв’язку з виконанням доручення (ст. 530, 1006 ЦКУ).
Зокрема, у разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв’язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно. При цьому довіритель не повинен пред’являти вимогу про передачу одержаного у зв’язку з виконанням доручення;
2) другий підхід — договір доручення може бути вчинений в усній формі, проте особа, яка видала довіреність, повинна довести його укладення. І за відсутності доказів представник (повірений) має обов’язок передати особі, яку представляє (довірителю), все одержане у зв’язку з виконанням доручення, лише якщо це передбачено змістом довіреності (ст. 1000, 1003 ЦКУ).
Зокрема, якщо довіреність не містить обов’язку представника передавати кошти, а лише уповноваження розпоряджатися рахунками, то не можна вважати діями чи бездіяльністю представника відмову повернути кошти, як і вважати порушеними права й інтереси особи, яка таку довіреність видала.
Адже в цьому випадку юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для провадження діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.
Проте у коментованій нами справі ВС вважає за потрібне відступити від висновків за другим підходом до вирішення спорів.
Кошти мають бути використані з певною метою або повернуті!
ВС вважає, що за відсутності письмового договору доручення між Фізособою 1 та Фізособою 2 виникли відносини представництва на підставі довіреності, яка не містить обов’язку повіреного (у нашому випадку — Фізособи 2) передавати кошти, звітувати та надавати підтвердні документи про це на вимогу довірителя.
Водночас ВС наголосив, що Фізособа 1 не може бути позбавлена права власності на ці кошти. І видача довіреності не свідчить про зміну власника.
А тому ці кошти або мають бути використані з певною метою (досягнення мети видачі довіреності та отримання коштів з рахунків) або повернуті у тій сумі, в якій вони були зняті з рахунків.
Що каже ВС щодо довіреності та доручення
ВС доходить таких висновків щодо довіреності та договору доручення:
1) традиційно у доктрині приватного права виокремлюють договірне представництво, або добровільне, що виникає на підставі договору. Цим договором, зокрема, є договір доручення (глава 68 ЦКУ);
2) довіреність видається однією особою іншій особі. Тому видача довіреності є одностороннім правочином. Для цього не потрібна наявність волі іншої особи, тобто другої сторони договору доручення. Довіреність видається на підставі договору доручення (ст. 1003 ЦКУ), і це робиться обов’язково (ч. 1 ст. 1007 ЦКУ). Це означає, що наявність довіреності свідчить про договірне представництво;
3) глава 68 ЦКУ не містить спеціальних вимог до форми договору доручення, тому й не унеможливлюється вчинення договору доручення в усній формі. Формулювання, які вживаються у ст. 1003 ЦКУ, і сутність правовідносин представництва вимагають фіксації повноважень, що може бути здійснено у договорі та/або в довіреності. Натомість у ст. 1007 ЦКУ міститься вимога видати довіреність повіреному, і це означає, що вона є обов’язковою. Але можливо вчинити договір доручення в усній формі, й у цьому разі довіреність буде підтвердженням його укладення;
4) з урахуванням змісту ст. 244 ЦКУ та принципу розумності довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Тобто довіреність:
— має містити повноваження представника, необхідні для представництва довірителя перед третіми особами;
— не має містити обов’язків представника перед особою, яку він представляє (довірителем).
Тим паче конструкція договірного представництва апріорі унеможливлює вчинення довіреності, яка містить можливість представника розпоряджатися коштами на власний розсуд, бо це суперечить конструкції цивілістичного представництва;
5) видача довіреності на підставі усного договору доручення є підтвердженням укладення договору доручення. За відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв’язку з виконанням доручення така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред’являти вимогу про передачу одержаного у зв’язку з виконанням доручення.
Важливо діяти без помилок!
Загалом, у коментованій нами справі ВС наголосив саме на помилках, уникнення яких могло б допомогти залагодити цю ситуацію швидко та на користь особи, яка таку довіреність видала.
Зокрема, ВС підсумував: між сторонами не було досягнуто згоди щодо мети, предмета договору доручення, його істотних умов, не встановлено, що особу, на яку видано довіреність, уповноважено на створення реальних правових наслідків — виникнення, зміну або припинення прав та обов’язків особи, що її видала, як довірителя.
Сама лише довіреність, виходячи з її змісту, не є підтвердженням досягнення такої згоди та відповідно укладення договору доручення. Зазначення у ній того, що її видано на підставі договору доручення, укладеного між довірителем та повіреним відповідно до ст. 1000 — 1009 гл. 68 «Доручення» ЦКУ, не дає підстав беззаперечно вважати, що між сторонами справді мав місце факт укладення такого договору. На нашу думку, основні умови усної домовленості мали би бути прописані у довіреності (зокрема, й щодо повернення коштів) — самого лише посилання на ЦКУ недостатньо.
Особа за довіреністю діяла виключно у межах наданих їй повноважень, а особа, яка таку довіреність видала, не була позбавлена можливості контролювати рух коштів на своїх рахунках, отримувати такі відомості, зокрема, у банківських установах, запитувати час від часу звіти щодо використання коштів та перевіряти це у будь-який законний спосіб.
Уповноважуючи розпоряджатись усіма відкритими на її ім’я рахунками у будь-якому банку на території України за довіреністю, особа, яка її видала, фактично надала право самостійно, на власний розсуд визначати, як реалізовувати надані права щодо таких коштів. Особа, яка знімала кошти за довіреністю, не мала прямого обов’язку повертати їх саме через відсутність такого обов’язку у довіреності, хоча це прямо випливало б із приписів ЦКУ, якби було укладено договір доручення.