У КЗпП і досі немає визначення терміна «відрядження». А стаття 121, яка встановлює гарантії працівникові на час відрядження, лише оперує цим терміном, без його визначення. Єдине визначення ми можемо знайти в Інструкції №591. Хоча вона регулює питання відряджень лише для бюджетників, але небюджетні роботодавці можуть використовувати її як допоміжний документ.
1 Інструкція про службові відрядження в межах України та за кордон, затверджена наказом Мінфіну від 13.03.1998 №59.
Отже, якщо забрати нюанси, які стосуються саме бюджетників, за Інструкцією №59 відрядження — це поїздка працівника за розпорядженням керівника підприємства, установи й організації на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи.
Як бачимо, варіанта із поверненням додому під час відрядження і новою поїздкою до місця відрядження у цьому визначенні не передбачено. Тож ідеальний варіант — це вважати відрядженням одну поїздку за маршрутом «місце роботи» — «місцевість, де працівник виконуватиме службове завдання» — «місце роботи».
Але на практиці цей маршрут може уточнюватися. Наприклад, поняття «місце роботи» значно ширше, ніж кабінет, у якому працює працівник. Як правило, під ним стосовно відрядження маємо на увазі місцевість, у якій знаходиться такий кабінет, завод, офіс тощо. В описаному випадку місце роботи збігається з місцем проживання працівника. Отже, фактично працівник регулярно до нього повертається. А відрядження триває, службове завдання ще не виконане — отож він знову і знову їздить у місцевість, яка є місцем відрядження.
Звісно, можна оформити кожну таку поїздку туди і назад як окреме відрядження. Проте, на нашу думку, це не має сенсу, адже головним чинником у цій ситуації є службове завдання, яке є однаковим і виконується щодня. Тому, на нашу думку, можна в наказі про відрядження, коли складається маршрут службової поїздки, зазначити, наприклад: «Дозволити працівникові у разі потреби (відсутності місця для проживання) щодня повертатися додому з місця відрядження».
І тоді роботодавець зможе відшкодувати працівнику витрати на щоденний проїзд. Так само як за потреби оплачують не лише витрати на проїзд з місця роботи до місця відрядження і назад, а й витрати на проїзд за місцем відрядження (таксі, громадський транспорт тощо). Безпосередньо такі нюанси не прописані у ст. 121 КЗпП, проте заборони теж немає. Усе вирішує необхідність таких витрат, організація умов для виконання службового завдання, яку має профінансувати роботодавець.
Підтвердженням витрат на проїзд будуть квитки, квитанції або чеки на таксі тощо. Їх працівник повинен буде надати разом із авансовим звітом. За ними визначатиметься і тривалість відрядження, яка має значення для нарахування добових. Адже тривалість відрядження визначається не лише за наказом керівника, а й на підставі документів, які підтверджують факт перебування працівника у відрядженні. Їх перелік не обмежений, тобто це можуть бути будь-які документи, які дають можливість визначити рух працівника з місця роботи до місця відрядження та назад і дату остаточного повернення. У випадку, який ми розглядаємо, такою датою буде дата, зазначена у документі на проїзд додому, яка буде найближчою до дати складання авансового звіту. І це буде останній день, за який працівник отримає добові (навіть якщо цього дня він уже вийде на роботу і встигне попрацювати).