Позикодавець звернувся до суду з позовом до позичальника про стягнення боргу. Так, 11 березня 2013 р. фізособи уклали між собою договір позики. Відповідно до п. 1 зазначеного договору позичальник прийняв від позикодавця у власність 306000,00 грн, що еквівалентно 30000 євро за встановленим сторонами обмінним курсом: 1,00 євро дорівнює 10,20 грн.
* Постанова ВС від 16.11.2022 у справі №301/2052/18.
За п. 2 договору позики позичальник зобов’язувався повертати борг рівними частками, щомісяця, по 5477 грн, що було еквівалентно 537 євро, в строк до 1 березня 2017 р. Договір позики посвідчено приватним нотаріусом. Протягом 2013 — 2016 років позичальник виконував умови договору та сплатив за цей період кошти в сумі 324000 грн, що, з урахуванням курсу євро на день часткового погашення боргу за кожним платежем, становить 11800 євро.
Повертати решту боргу позичальник відмовляється з огляду на те, що сплачена ним сума відповідає сумі позичених коштів.
Позикодавець вважає, що залишок боргу на день звернення до суду становить 601146 грн, що еквівалентно 18200 євро за курсом НБУ (на 27 вересня 2018 р.) 33,03 грн за одне євро.
На відміну від позикодавця, позичальник вважає, що він сплатив у гривнях повну суму позики, а залишок у валюті не може бути розрахований та стягнутий.
Це важливо!
Суди звернули увагу на те, що договір позики, виходячи з його положень, укладено в національній валюті. А отже, твердження позикодавця, що той надавав кошти в євро, спростовуються самим договором позики. Тож повертати позичені кошти позичальник повинен у гривнях.
Щоправда, сума, яка має бути повернута, розраховується еквівалентно до курсу євро. Тільки от якого курсу?
Курс валюти — як і на яку дату визначати?
Щодо цього позиції судів першої та апеляційної інстанцій розійшлися.
Суд першої інстанції доходить висновку, що вимоги позикодавця до позичальника про стягнення боргу є безпідставними, бо предметом договору позики є 306000 грн 00 коп., що еквівалентно 30000 євро за встановленим сторонами обмінним курсом 1,00 євро = 10,20 грн.
Свого часу ВС у постанові від 26 лютого 2020 року зазначив, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку саму суму коштів (суму позики) або таку саму кількість речей того самого роду і такої самої якості.
Тож суд першої інстанції вважає, що протягом 2013 — 2016 років усю цю суму боргу в повному обсязі позикодавець отримав. Розрахунок суми залишку боргу з посиланням на курс НБУ (на 28 березня 2018 року) 33,03 грн за євро є таким, що суперечить умовам договору позики, укладеним сторонами, де курс євро закріплено на рівні 1,00 євро = 10,20 грн.
Натомість апеляційна інстанція все-таки стягує суму боргу, проте вказує на інший розрахунок боргу — за наданими суду оплаченими квитанціями, які відповідають придбанню позичальником валюти для погашення позики та вказують на повернення суму боргу у розмірі 15475 євро.
Отже, сума боргу, яка залишається неповерненою, становить 14525 євро (30000 євро - 15475 євро), що станом на час звернення позикодавця з позовом до суду (за курсом НБУ станом на 27.09.2018 — 33,03 грн) становить 479760,75 грн.
Від себе додамо: сторони договору позики не зафіксували у договорі чи в іншому документі, що позика була видана саме у валюті (30 000 євро). Тож суд першої інстанції у своєму рішенні зауважив, що позика надана саме у гривнях. При цьому вочевидь кошти все ж таки позичались у валюті, адже позикодавець придбавав саме валюту для повернення коштів позикодавцю. І це стало для апеляційного суду вирішальним для визначення суми боргу, яка підлягає поверненню.
ВС: сторони зафіксували розмір позики за курсом на дату видачі!
ВС нагадав, що з метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦКУ суд повинен встановити наявність між сторонами спору правовідносин за договором позики виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказувався факт укладення договору позики та його умови.
Зокрема, ВС зауважує, що грошовою одиницею України є гривня (ч. 1 ст. 99 Конституції України). Але Основний Закон не встановлює заборони використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 192 ЦКУ). Тобто гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на території України за номінальною вартістю, тимчасом як обіг іноземної валюти регламентовано окремими законами України.
Приписи чинного законодавства, хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, в якому має бути виражене та виконане зобов’язання (ч. 1 ст. 192, ч. 1 ст. 524, ч. 1 ст. 533 ЦКУ), проте не забороняють вираження у договорі грошового зобов’язання в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов’язання в іноземній валюті, а також перерахунку грошового зобов’язання у разі зміни НБУ курсу національної валюти України щодо іноземної валюти.
Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті (ч. 2 ст. 524 ЦКУ). Якщо це зроблено, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлено договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (ч. 2 ст. 533 ЦКУ).
Інша судова практика
Заборони на виконання грошового зобов’язання в іноземній валюті, в якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Із аналізу наведених правових норм [ст. 524, 533 ЦКУ] можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти — фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов’язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов’язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов’язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦКУ, а також частини першої статті 1049 ЦКУ належним виконанням зобов’язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Постанова ВП ВС від 16.01.2019 у справі №373/2054/16
Інакше кажучи, у договорі позики може бути прописано, наприклад, так: «Позикодавець надає позичальникові кошти в сумі 30000 євро, що за курсом НБУ станом на 11.03.2012 (1 євро = 10,20 грн) становить 306000 грн».
При цьому факт передачі коштів у відповідній сумі у валюті чи у гривнях може бути прописано або в договорі, або окремим документом (розпискою). За відсутності цього підтвердити видачу коштів саме у валюті доведеться іншими засобами. Але факт повернення позики саме у валюті, про що можуть свідчити квитанції про придбання валюти в розмірі щомісячного платежу, не може бути доказом отримання позики у валюті.
Тож у коментованій нами справі позичальник отримав саме 306000,00 грн, що еквівалентно 30000,00 євро за встановленим сторонами обмінним курсом 1,00 євро дорівнює 10,20 грн. Отже, ВС вважає, що відповідно до умов укладеного між сторонами договору позики суму позики визначено в еквіваленті за обмінним курсом: 1,00 євро дорівнює 10,20 грн на день передачі грошей.
Крім того, відповідно до положень п. 2 договору позики суму позики позичальник зобов’язувався повернути готівкою частинами за встановленим графіком, платежами не менше ніж 5477,00 грн, що еквівалентно 537,00 євро.
Таким чином, розмір періодичних платежів, що їх позичальник мав сплачувати, також визначено за обмінним курсом: 1,00 євро дорівнює 10,20 грн на день передачі грошей.
Зазначені положення договору позики не суперечать положенням ст. 533 ЦКУ, яка дозволяє встановлювати грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті незалежно від того, чи видається позика у гривнях, чи в іноземній валюті.
Колегія суддів ВС вважає, що:
— з огляду на умови договору та положення статті 533 ЦКУ предметом договору позики є сума у гривнях — 306000,00 грн із визначеним грошовим еквівалентом в євро. І саме таку суму в гривнях позикодавець отримав протягом 2013 — 2016 років;
— стягнення заборгованості за позикою та її розрахунок за курсом НБУ станом на 27.09.2018 (на дату звернення до суду), що становить 33,03 грн за 1,00 євро, суперечить умовам укладеного сторонами договору позики.
Нагадаємо!
Як укладення, так і виконання договірних зобов’язань, зокрема позики, виражених в іноземній валюті, не суперечить законодавству України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов’язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку саму суму грошей (суму позики), тобто таку саму суму коштів в іноземній валюті, яку він отримав у позику (ч. 1 ст. 1046, ч. 1 ст. 1049 ЦКУ).
Важливі висновки
1. Укладаючи договір позики (чи даючи боргову розписку), потрібно чітко визначати, в який саме валюті видається/отримується позика: у гривнях чи в іноземній валюті.
2. Якщо сторони договору позики визначили еквівалент валюти у договорі та встановили курс, за яким такий еквівалент розраховується, а також передбачили графік погашення позики з прив’язкою до такого курсу, то це вказує на те, що всі розрахунки за цим договором чітко визначені сторонами з прив’язкою до зафіксованого курсу. Змінити курс валюти платежу можна лише шляхом внесення відповідних змін до такого договору.