Платниками єдиного внеску є роботодавці, зокрема підприємства, установи, організації, інші юрособи, які використовують найману працю фізосіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону про ЄСВ).
Базою нарахування єдиного внеску для роботодавців є сума нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону про оплату праці, та сума винагороди фізособам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами (п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону про ЄСВ).
Частиною другою ст. 7 Закону про ЄСВ установлено, що єдиний внесок обчислюють на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадяться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які нараховується єдиний внесок у розмірі 22% (ч. 5 ст. 8 Закону про ЄСВ).
Якщо за основним місцем роботи у працівника (який не є особою з інвалідністю та цілий календарний місяць перебував у трудових відносинах) база нарахування ЄСВ менша за розмір мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід, сума єдиного внеску розраховується як добуток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід (прибуток), та ставки єдиного внеску. Тобто це той самий випадок, коли роботодавець має сплатити ЄСВ у розмірі, не меншому за мінімальний страховий внесок.
Якби працівник взагалі не мав би нарахувань за місяць, то питань не було б: немає бази нарахування ЄСВ — немає і мінімального страхового внеску.
Якщо працівник підприємства перебуває у відпустці без збереження заробітної плати лише частину місяця і має дохід цього самого місяця у вигляді відпусткових за шість днів, які менші за розмір МЗП, сума ЄСВ розраховується як добуток розміру МЗП та ставки ЄСВ.