Чоловік бере кредит. Які наслідки для дружини за цим кредитом? ВС каже1, що для отримання позики чи споживчого кредиту отримання згоди другого з подружжя не потрібне, бо це не стосується спільного майна подружжя. При цьому дружина повинна буде допомагати погашати борг, якщо позичені кошти витрачені на потреби сім'ї.
За загальним правилом, визначеним ч. 1-3 статті 65 СКУ, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Що це означає?
З одного боку, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
З іншого боку, дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її/його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Тобто дрібні договори вважатимуться укладеними за згодою подружжя автоматично. А от угоди на велику суму є шанс скасувати.
До того ж для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення та/або державної реєстрації, а також договорів щодо цінного майна згода другого з подружжя має бути надана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення та/або державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
А тепер подивимось, як це працює на практиці. Особливо коли стосується споживчих кредитів або позик.
Чоловік узяв споживчий кредит, а дружина проти
Зокрема, в одній зі справ Верховний Суд підтвердив2, що для укладення договору споживчого кредиту з фінансовою установою (за яким позичальником виступає один із подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне.
1 Постанова ВС від 30.06.2021 р. у справі №462/2662/20.
2 Постанова ВС від 05.11.2020 р. у справі №619/761/18.
Тобто коли дружина спробувала скасувати такий договір, їй це не вдалося.
Цей правочин не стосується спільного майна подружжя, а той, хто позичає кошти, не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов'язальних правовідносин.
Отже, вже вкотре спроба одного з подружжя визнати недійсним кредитний договір у зв'язку з неотриманням згоди на його укладення від іншого з подружжя провалилася.
До речі, коли йдеться про укладення іпотечного договору (правовими наслідками якого є розпорядження майном), картина цілком інша — нотаріуси обов'язково вимагають згоди іншого з подружжя.
Чи може чоловік взяти позику, не питаючи дружини?
А як бути, коли йдеться про позику у валюті від фізособи (друга, знайомого, родича та ін.)? Чи потрібна згода іншого з подружжя на позику, скажімо, у 30 тис. доларів для видачі розписки?
Дружина, дізнавшись про наявність розписки на таку велику суму коштів, звернулася до суду з позовом, у якому просить визнати договір позики, оформлений розпискою на суму 29880,00 доларів США, недійсним через його фіктивність та укладення без її згоди як члена подружжя позичальника. Адже своєї згоди на укладення такої боргової розписки вона не надавала, а тому розписка складена поза її волевиявленням та є фіктивною.
Відповідно до вимог ст. 1046 ЦКУ, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму коштів (суму позики) або таку саму кількість речей того самого роду і такої самої якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором (ч. 1 ст. 1049 ЦКУ).
Згідно з ч. 2 ст. 1047 ЦКУ на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути надано розписку позичальника чи інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальникові.
Тож нагадаємо основні вимоги до змісту розписки від позичальника.
Договір можна й укласти, і виконати у валюті
Заборони на виконання грошового зобов'язання в іноземній валюті, в якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Iз аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти — фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Постанова Великої Палати ВС від 16.01.2019 р. у справі №464/3790/16-ц
Позичальник власноручно пише розписку, що має містити таку інформацію:
— назва документа — «Розписка» (або допускається «Боргова розписка». — Авт.);
— прізвище, ім'я та по батькові позичальника, його паспортні дані та місце проживання (також місце фактичного проживання у разі, якщо місце реєстрації та місце проживання не збігаються);
— прізвище ім'я та по батькові позикодавця, його місце проживання і паспортні дані;
— боргова сума (точна сума і валюта) (варто зазначити як цифрами, так і літерами, щоб унеможливити виправлення сум). До речі, Велика Палата ВС наголосила, що як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству;
— дата, коли борг повинен бути повернуто;
— дата та місце складання розписки;
— особистий підпис боржника;
— прізвище, ім'я та по батькові свідків (щонайменше двох), їхні паспортні дані та місце проживання (у тому числі фактичного проживання), підписи.
Розписка не повернута — зобов'язання не виконане
Статтею 545 ЦК України визначено, що, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане.
Постанова ВС від 30.01.2019 р. у справі №751/1000/16-ц
У ситуації, про яку ми згадували на початку, претензій до розписки про надання позики в сумі 29880,00 доларів США суд не мав. Крім того, суд з'ясував, що рішенням іншого суду з позичальника (чоловіка позивачки) стягнуто всю суму згідно з розпискою. На виконання цього рішення суду відкрито виконавче провадження.
Дружина, заперечуючи борг та розписку, навіть намагалася звернути увагу суду на доходи позикодавця та просила витребувати інформацію з центральної бази даних Державного реєстру фізичних осіб Державної фіскальної служби України про отримані ним доходи. На її думку, він не мав належних задекларованих доходів та, відповідно, реальної можливості надати обумовлену в розписці суму позики. Але суд не взяв це до уваги.
ВС: споживчий кредит/позика не є спільним майном подружжя
ВС дійшов висновку, що положення ч. 1 — 3 ст. 65 СКУ визначають правила розпоряджання подружжям майном, що є об'єктом права їхньої спільної сумісної власності. Таке розпоряджання здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один із подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з'ясована окремо.
Приписи статті 65 СКУ регулюють правовідносини щодо розпорядження майном, яке є спільною сумісною власністю подружжя, і не стосуються права одного з подружжя на отримання кредиту, бо кредитний договір за своєю правовою природою є правочином щодо отримання у власність коштів, а не правочином щодо розпоряджання належним подружжю майном.
Такий договір створює обов'язки для другого з подружжя, лише якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї (ч. 4 статті 65 СКУ).
Для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один із подружжя) отримання згоди другого з подружжя теж не потрібне, бо цей правочин не стосується спільного майна подружжя, а той із подружжя, хто позичає кошти, не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов'язальних правовідносин.
Простіше кажучи, і споживчий кредит, і позику чоловік (або дружина), укладаючи договір від свого імені, бере для себе. I сам має повертати. Саме тому згода другого з подружжя не потрібна.
Але якщо у позичальника виникнуть проблеми з поверненням боргу, то претензії кредитор може висунути (зокрема, в суді) і до другого з подружжя. Якщо доведе, що позичені кошти було використано в інтересах усієї сім'ї, а не лише позичальника.
Від редакції
Звісно, можна не погоджуватися з таким висновком суду. Справді, влізає в борги один, а претензії потім можуть висунути й до іншого у сім'ї.
Але обмежити в такому праві наразі неможливо — через норми чинного законодавства.
Та слід пам'ятати, що суди особливу увагу звертають, куди саме використано кошти, отримані у позику.
Скажімо, якщо кошти пішли на потреби сім'ї — придбання нерухомості, автомобіля, меблів, на ремонтні роботи тощо, то суд навряд чи визнає обов'язок зі сплати боргу (погашення заборгованості) лише за тим із подружжя, хто позичив.
А ось якщо вдасться довести, що кошти використані виключно на підприємницьку діяльність чи особисті потреби подружжя-позичальника, то цілком імовірно, що такий борг залишиться виключно за таким позичальником. I другий із подружжя, навіть у разі розлучення, не нестиме фінансового навантаження з оплати таких позикових боргів.
До речі, на нашу думку, у разі звернення кредитора (позикодавця) до суду за стягненням боргу (у разі його несплати чи утворення заборгованості) другий із подружжя має обов'язково вступити у справу, адже це безпосередньо стосується його (її) прав та обов'язків.
Нормативна база
Наталія КАНАРЬОВА, «Дебет-Кредит»