• Посилання скопійовано

Невиконання договору — не шахрайство!

ВС наголосив1, що за невиконання домовленостей особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності за шахрайство, якщо на момент домовленості сторони розраховували виконати взяті на себе зобов’язання.

Довіряй, але перевіряй!

У коментованій нами справі фізична особа — замовник, яка постійно мешкала за кордоном, домовилася з фізичною особою — виконавцем без укладення письмового договору, проте кошти надсилала з-за кордону банківським переказом безпосередньо на банківську картку виконавця із зазначенням призначення платежу. Той факт, що кошти надходили саме на виконання будівельних робіт, підтверджується платіжними дорученнями. Загальна сума коштів, перерахована виконавцю, становила близько 100 тис. доларів США.

Проте згодом, коли замовник зажадав звіту за виконану роботу й отримані кошти, а також документації на будинок, — їх не виявилося. Жодних документів на будинок не було: ані проєкту, ані технічного паспорта, ані документів про витрати на будинок, іншої технічної документації.

У підсумку роботи виконані неякісно, будинок не добудовано, ані матеріалів, ані грошей не залишилося. Крім того, коли замовник повернувся в Україну, колишні найняті виконавцем працівники для виконання будівельних робіт почали приходити до нього та вимагати обіцяної плати за роботу. Замовник зрозумів, що ані повернення грошей, ані добудованого будинку він не отримає, натомість має сплатити ще й борги перед працівниками.

Перед замовником постало питання: як кваліфікувати такі дії виконавця та куди звертатися за відшкодуванням збитків — до правоохоронців чи до суду? Чи можна такі дії виконавця кваліфікувати як шахрайство (ч. 4 ст. 190 ККУ), враховуючи доволі велику суму зниклих грошей?

За збитками за невиконання договору — до суду!

Загалом, коли йдеться про договірні відносини, у т. ч. між фізособами, чинне законодавство України встановлює відповідальність за невиконання взятих на себе зобов’язань, зокрема:

1) договірні штрафні (фінансові) санкції, неустойка, пеня;

2) інші штрафні (фінансові) санкції, передбачені законом;

3) відшкодування збитків (у повному розмірі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому чи більшому розмірі), моральної шкоди.

Не забуваймо і про те, що правочини між фізособами на суму, що у 20 і більше разів перевищує розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, мають вчинятися у письмовій формі. Отже, йдеться про договори, сума яких перевищує 340 грн.

Відповідно, логічно було звернутися до суду та принаймні заявити про стягнення збитків (навіть за відсутності письмових домовленостей).

Однак замовник пішов іншим шляхом — звернувся до правоохоронців.

Обман чи зловживання довірою?

Поліція не лише відкрила кримінальне провадження, а й довела його до суду.

І першою інстанцією2 (підтримано апеляцією3) виконавця та його сина було засуджено до покарання у вигляді 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного виконавцю майна (ч. 4 ст. 190 ККУ).

1 Постанова ВС від 16.01.2020 р. у справі №161/18755/13-к.

2 Вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06.08.2014 р. у справі №161/18755/13-к.

3 Ухвала апеляційного суду Волинської області від 30.08.2018 р. у справі №161/18755/13-к.

Причому суд першої інстанції зазначив, що кваліфікуюча ознака, передбачена ст. 190 ч. 4 ККУ, — шахрайство, вчинене в особливо великих розмірах, за попередньою згодою (виконавця та його сина) — органом досудового слідства застосована правильно.

А ось щодо кваліфікуючих ознак у діях виконавця та його сина — обман та зловживання довірою, то тут обману не встановлено. При цьому між замовником та виконавцем були довірчі відносини, тому дії виконавця та його сина слід кваліфікувати як заволодіння майном шляхом зловживання довірою, вчиненими за попередньою змовою, в особливо великих розмірах.

Щоправда, слід визнати, що апеляційна інстанція виявилася лояльнішою та пом’якшила покарання до 5 років позбавлення волі без конфіскації майна.

А потім справа дійшла до Верховного Суду, який вирішив, що шахрайства не було, а отже, говорити про кримінальну відповідальність не доводиться.

Невиконання домовленостей — не злочин

Абсурдність цієї ситуації в тому, що замовник у суді пояснив: цю заяву до правоохоронних органів він написав для того, аби мирним шляхом вирішити питання щодо завданих йому збитків виконавцем та його сином, бо не мав бажання судитися з останніми.

На щастя, Верховний Суд скасував вирок, закрив кримінальне провадження та наголосив, що:

1) обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях та ухвалюється лише за умови, коли під час судового розгляду винність обвинувачуваного у вчиненні кримінального правопорушення доведена. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь;

2) об’єктивна сторона шахрайства полягає у заволодінні майном або придбанні права на майно шляхом обману чи зловживання довірою;

3) суб’єктивна сторона шахрайства характеризується прямим умислом та корисливим мотивом.

ВС вважає, що отримання майна з умовою виконання якого-небудь зобов’язання може бути кваліфіковане як шахрайство, лише коли винна особа ще в момент заволодіння цим майном хотіла його привласнити, не виконуючи зобов’язання.

У коментованій нами справі суди встановили, що кошти замовник надсилав на виконання домовленостей щодо будівництва житлового будинку. Але будинок вони побудували неповністю і з недоліками. Ще на стадії домовленості замовника з виконавцем останній не мав наміру привласнити кошти чи інше майно замовника.

Тобто докази, на які послався суд, підтверджують, що за усною домовленістю між замовником та виконавцем останній все ж таки побудував для нього житловий будинок, готовність якого становить 96%. Однак у замовника виникли претензії щодо якості та вартості проведених робіт. Натомість наявність таких претензій не може беззастережно свідчити про те, що, отримуючи у замовника кошти на будівництво будинку, виконавець не мав наміру виконувати взяті на себе зобов’язання. А саме по собі неналежне виконання зобов’язань не є достатньою підставою для висновку про вчинення шахрайства.

Підсумки від автора

На жаль, навіть ця справа мало кого навчить наймати будівельні бригади офіційно та укладати з ними договори.

Проте наведені вище висновки свідчать, що замовник ризикує не лише грошима та недобудованим будинком, а й неможливістю відшкодувати понесені збитки. І застосування кримінальної відповідальності — не найкращий спосіб вирішення спору з недолугими постачальниками та підрядниками.

Не варто у цій ситуації вдаватися й до погроз — примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, тобто вимога виконати чи не виконати договір, угоду чи інше цивільно-правове зобов’язання з погрозою насильства над потерпілим або його близькими родичами, пошкодження чи знищення їхнього майна за відсутності ознак вимагання, — карається виправними роботами строком до двох років, або арештом строком до шести місяців, або обмеженням волі строком до двох років (ч. 1 ст. 355 ККУ).

Отже, вирішуючи спори з контрагентами, важливо не перегнути палицю. Інакше загроза кримінальної відповідальності постане вже перед самим замовником (покупцем).

Тому якщо контрагент не виконує договірних зобов’язань, краще йти до суду, де сторони зможуть вирішити спір, у т. ч. мирним шляхом, уклавши мирову угоду.

Наталія КАНАРЬОВА, «Дебет-Кредит»

До змісту номеру