Одразу зазначимо, що чинне законодавство не встановлює обов’язку приймаючої сторони фінансувати відрядження працівників іншого підприємства, навіть якщо це материнська компанія.
Оскільки згідно з ч. 2 ст. 121 КЗпП саме на роботодавця покладається обов’язок виплачувати працівникам, яких скеровують у відрядження:
— добових за час перебування у відрядженні;
— вартості проїзду до місця призначення і назад;
— витрат з найму житлового приміщення в порядку і розмірах, установлених законодавством.
Тож, з огляду на цю норму, обов’язок забезпечення коштами на відрядження своїх працівників покладено саме на роботодавців. Тому встановити обов’язок компенсації приймаюча сторона і роботодавець, який спрямовує працівників у відрядження, можуть тільки у договорі між собою.
Таким чином, треба оформити договір доручення між роботодавцем і приймаючою стороною на виплату добових, надання місць для проживання відряджених працівників та організацію їх проїзду до місця відрядження і назад за рахунок роботодавця. При цьому компенсація понесених приймаючою стороною витрат може відбуватися шляхом перерахування коштів.
Отже, за наявності такого договору та ре-інвойса роботодавець (резидент) має право компенсувати нерезиденту вартість проживання (в т. ч. мобільний зв’язок та інші понесені витрати) працівників резидента.
У податковому обліку різниці при визначенні об’єкта оподаткування податком на прибуток за зазначеними операціями не виникнуть. Тому таку компенсацію можна включати до витрат, що формують базу оподаткування податком на прибуток. Щодо ПДВ, то місце постачання послуг з проживання (в т. ч. мобільний зв’язок та інші понесені витрати) відрядженим за кордон працівникам (п. 186.4 ПКУ), знаходиться за межами митної території України, тому не виникатиме податкового зобов’язання з імпортного ПДВ.
Тривалість відрядження для підприємств приватного сектору, які не фінансуються з бюджету, законом не обмежується.