Питання сплати ЄСВ «за іншого хлопця» не нове і час до часу стає предметом судових спорів.
Наприклад, у постанові від 21.12.2018 р. у справі №805/1429/17-а Верховний Суд визнав наявність прогалини у чинному законодавстві для ситуації, коли підприємство через арешт коштів чи з інших обставин не може сплатити з власного рахунку суму ЄСВ із заробітної плати працівників. Тоді суд визнав цілком прийнятним укладення договору доручення, за яким третя сторона (повірений) сплачує зазначену довірителем суму ЄСВ. Аналогічну позицію зайняв Верховний Суд й у постанові від 06.02.2020 р. у справі №812/1281/17.
1 Постанова Верховного Суду від 25.03.2021 р. у справі №360/5480/19.
ВС: Закон не порушено
Суд дійшов висновку, що в результаті реалізації між позивачем та його повіреним їхніх взаємовідносин за договорами доручення не відбулося передачі третім особам обов’язку платника <...> зі сплати єдиного внеску, що заборонено [ч. 9 с. 25 Закону про ЄСВ].
У Суду немає підстав вважати, що такий висновок не відповідає закону, зокрема [ч. 9 с. 25 Закону про ЄСВ], позаяк власником коштів, від імені якого здійснено відповідні платежі в рахунок сплати сум єдиного внеску, є саме позивач, а не будь-яка третя особа.
Постанова ВС від 06.02.2020 р. у справі 812/1281/17
Тобто рішення на користь платників є. Але в Законі про ЄСВ ця ситуація й досі не врегульована. Тому податківці й далі намагаються притягнути платників ЄСВ до відповідальності за несплату в установлені законом строки. А кошти, які за них сплатила інша особа, вважають надміру або помилково перерахованими.
Утім, Верховний Суд позицію не змінив.
Зміст справи
Платник, який уклав договір доручення, за яким повірений сплатив належну суму ЄСВ, отримав вимогу про сплату ЄСВ у розмірі вже сплаченої суми.
Свої дії з виставлення вимоги податкові органи обґрунтовують тим, що передача платниками єдиного внеску своїх обов’язків з його сплати третім особам заборонена, крім випадків, передбачених законодавством.
Такі виключні, на думку податківців, випадки зазначені у ч. 8 ст. 25 Закону про ЄСВ. Зокрема, у разі недостатності у платника єдиного внеску коштів та іншого майна для сплати недоїмки відповідальними за її сплату є:
— засновники або учасники юрособи — платника єдиного внеску, що ліквідується, якщо згідно із законом вони несуть повну чи додаткову відповідальність за її зобов’язаннями;
— юридична особа — щодо утворених нею філії, представництва та іншого відокремленого підрозділу — платника єдиного внеску, що ліквідується;
— правонаступники юрособи — платника єдиного внеску, що ліквідується.
Але ситуація, щодо якої виникла вимога, не така. Кошти платник мав, проте вони потрапили під арешт на рахунку. Саме тому йому, аби погасити борг, довелося звернутися до повіреного.
А податківці вирішили, що самовільна, без причини, яку закон вважає поважною, передача своїх обов’язків щодо сплати ЄСВ за договором доручення, навіть філіями за головне підприємство відповідно до статуту підприємства, не передбачена ст. 25 Закону про ЄСВ. І застосування положень ЦКУ про договір доручення у цій справі є протиправним, бо спеціальним законом такого не передбачено.
Тож платника, згідно з вимогами чинного законодавства, не звільнено від обов’язку щодо сплати ЄСВ, а отже, і від відповідальності за його несвоєчасне внесення до бюджету.
Але ВС укотре підтримав платників ЄСВ!
Верховний Суд вважає, що системний аналіз приписів п. 2 ч. 1 ст. 1, ч. 2 ст. 6 та ч. 4 ст. 25 Закону про ЄСВ покладає на платника ЄСВ безумовний, пріоритетний (ч. 12 ст. 9) обов’язок зі сплати єдиного внеску шляхом внесення відповідних сум на рахунки органів доходів і зборів (ч. 5 ст. 9) з його банківського рахунку (ч. 7 ст. 9).
Але якщо у платника виникли обставини, які унеможливлюють виконання ним зазначеного обов’язку (арешт коштів) у спосіб, визначений Законом про ЄСВ, тобто шляхом перерахування відповідних коштів з рахунку платника на рахунок органу ДПС, то він має право обрати інший шлях погашення боргу з ЄСВ.
Увага! Ми неодноразово писали, що платник податків у разі арешту рахунку може звернутися до державного виконавця з проханням розблокувати рахунок на суму податків та зборів, обов’язкових платежів для своєчасного розрахунку з бюджетом. Але це питання ще не врегульовано Законом про виконавче провадження (є лише висновки Верховного Суду), і невідомо, скільки часу це може тривати. Натомість домовитися про сплату ЄСВ із повіреним за договором доручення швидше і простіше.
На жаль, коментована справа свідчить про те, що спеціальний закон досі містить прогалину щодо порядку виконання обов’язку платника ЄСВ з його сплати в умовах арешту рахунку. І це унеможливлює виконання у повному обсязі вимог закону про належну та своєчасну сплату ЄСВ. Тож, як і раніше, платник залишається сам на сам із проблемою, яка створена незалежно від його дій.
Добре, що Верховний Суд вважає цілком правильним підписання договору доручення зі сплати, зокрема, ЄСВ у разі арешту коштів на рахунку.
Чому саме договір доручення? Чи можливі інші варіанти?
Верховний Суд наголошує, що за ЦКУ внаслідок реалізації між платником та його повіреним їхніх відносин не відбулося передачі третім особам обов’язку платника зі сплати єдиного внеску, що заборонено ч. 9 ст. 25 Закону про ЄСВ. Адже повірений сплачуватиме ЄСВ від імені платника (що зазначатиме у призначенні платежу)!
І сама лишень обставина, що відповідні перерахування власних коштів платника єдиного внеску відбулися не з його рахунку, в умовах неможливості використання власних рахунків платника (що не є спірним між сторонами), а з рахунку повіреного, не свідчить про порушення платником заборони сплати внеску третьою особою.
Зверніть увагу!
Колегія суддів Верховного Суду також підтримує висновки судів попередніх інстанцій про те, що у разі наявності прогалин у спеціальному нормативно-правовому акті (Законі про ЄСВ) щодо порядку (способу) виконання обов’язку платника зі сплати єдиного внеску, за умов об’єктивної неможливості скористатися передбаченим Законом про ЄСВ способом виконання такого обов’язку, правомірними є дії платника єдиного внеску, спрямовані на забезпечення виконання цього обов’язку у будь-який інший спосіб, що не суперечить чинному законодавству.
Тобто в зазначеному випадку йдеться не лише про договори доручення, а й про будь-які інші договори чи способи, які не передбачають передачу обов’язку зі сплати ЄСВ третій особі. На нашу думку, це, по суті, може бути будь-який договір, який містить умови лише про сплату дорученої суми на рахунок казначейства на умовах повернення цих коштів чи зарахування зустрічних однорідних вимог.
Отже, у цій справі суди не лише не переглянули попередні позиції Верховного Суду, а й дозволили будь-які способи виконання обов’язку зі сплати ЄСВ та будь-які договірні конструкції, які не порушують заборону за ч. 9 ст. 25 Закону про ЄСВ.
Нормативна база
- ЦКУ — Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. №435-IV.
- Закон про виконавче провадження — Закон України від 02.06.2016 р. №1404-VIII «Про виконавче провадження».
- Закон про ЄСВ — Закон України від 08.07.2010 р. №2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування».