У попередній статті («ДК» №37/2015) ми наголосили на особливостях контролю за виконанням вимог Закону про відходи щодо поводження з твердими побутовими відходами (ТПВ) госпсуб'єктів. Тепер спинимося на сплаті екоподатку та контролі з боку органів ДФС, а також необхідності отримання дозволів на розміщення ТПВ.
Хто і за що сплачує екоподаток?
Відповідно до вимог пп. 240.1.3 ПКУ, платниками податку є суб'єкти господарювання, юридичні особи, що не провадять господарську (підприємницьку) діяльність, бюджетні установи, громадські та інші підприємства, установи й організації, постійні представництва нерезидентів, включаючи ті, які виконують агентські (представницькі) функції стосовно таких нерезидентів або їх засновників, під час провадження діяльності яких на території України і в межах її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони здійснюється розміщення відходів (крім розміщення окремих видів (класів) відходів як вторинної сировини, що розміщуються на власних територіях (об'єктах) суб'єктів господарювання).
Об'єктом та базою оподаткування є обсяги та види (класи) розміщених відходів, крім обсягів та видів (класів) відходів як вторинної сировини, що розміщуються на власних територіях (об'єктах) суб'єктів господарювання (пп. 242.1.3 ПКУ).
Увага! Мінфін наказом від 17.08.2015 р. №7151 затвердив нову форму податкової декларації екологічного податку, чинну з 25.09.2015 р.
Під терміном «розміщення відходів» розуміють постійне (остаточне) перебування або захоронення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи об'єктах (місцях розміщення відходів, сховищах, полігонах, комплексах, спорудах, ділянках надр тощо), на використання яких отримано дозволи уповноважених органів (пп. 14.1.223 ПКУ).
Водночас у ст. 1 Закону про відходи термін «розміщення відходів» розуміється як зберігання та захоронення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи об'єктах.
Якщо звернутися до роз'яснень у ЗІР2, то податкові органи, надаючи відповідь щодо платників, які мають чи не мають сплачувати екоподаток, розділяли поняття «постійне» та «тимчасове зберігання». У підсумку вони зійшлися на позиції, що незалежно від того, протягом якого часу розмішуються побутові відходи (наприклад, акумулятори, шини, люмінесцентні лампи тощо), лише укладений договір на видалення та утилізацію відходів, змістом якого обумовлено терміни передачі таких відходів, може врятувати від екоподатку.
Теперішній термін «розміщення відходів» чітко вказує саме на постійне (остаточне) перебування або захоронення відходів, тобто сплата екоподатку вимагається лише від осіб, які мають дозвіл на таке розміщення (зберігання, перебування) відходів у спеціально відведених місцях у межах затверджених лімітів.
Свого часу проблема визначення терміна «розміщення відходів» була розтлумачена судом3. Так, зокрема, суд розуміє «розміщення відходів — зберігання та захоронення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи об'єктах», як полігони, сміттєзвалища, «зберігання відходів — тимчасове розміщення відходів у спеціально відведених місцях чи об'єктах (до їх утилізації чи видалення)». Далі суд вказує на те, що «подальша доля цих відходів істотно відрізняється. Якщо розміщені відходи назавжди або практично на невизначений довготривалий строк будуть поховані або займуть певне місце на поверхні, то відходи, що тимчасово зберігаються, згодом можуть бути передані на утилізацію або видалення, і зазначені остаточні операції, можливо, будуть проведені в інших місцях та іншими суб'єктами господарювання».
1 http://news.dtkt.ua/ua/accounting/reposts/35555.
2 База ЗІР, підкатегорія 120.01, запитання: «Чи є платниками екологічного податку СГ, які здійснюють тимчасове розміщення (зберігання) відходів, в тому числі небезпечних (акумулятори, шини, люмінесцентні лампи тощо)?».
3 Постанова Вінницького апеляційного адмінсуду від 17.07.2013 р. у справі №824/367/13-а, http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/32610590.
Таким чином, у розумінні приписів пп. 240.1.3, пп. 242.1.3 та пп. 14.1.223 ПКУ підприємства, які за результатами своєї діяльності отримують ТПВ, зокрема ті ж таки акумулятори, шини, люмінесцентні лампи тощо, не можуть бути платниками екоподатку за наявності укладеного зі спеціалізованими підприємствами договору на утилізацію, зберігання та захоронення відходів.
Проте постає низка запитань.
1. Якщо в договорі не обумовлено строку зберігання (перебування на території підприємства — в окремій коморі, приміщенні, будівлі) відходів до моменту їх передачі за укладеним договором?
2. Якщо підприємства використовують відходи, що утворилися у власній госпдіяльності (переробці) та/або продаються як товар?
3. Якщо не відведено місць для зберігання відходів, немає дозволу, не затверджено лімітів?
Щоб відповісти на ці запитання, спершу трохи докладніше спинимося на дозволах та лімітах.
Дозвіл на розміщення відходів
Нагадаємо, що у квітні 2014 року було прийнято Закон №1193 та внесено зміни до деяких законодавчих актів щодо дозвільної системи у сфері господарської діяльності, у т. ч. у сфері управління відходами. Також було запроваджено єдиний дозвіл на здійснення операцій у сфері поводження з відходами та декларацію на відходи (для об'єктів, де показник загального утворення відходів (Пзув1) не перевищує 1000).
Такі дозволи видають терміном на три роки органи виконавчої влади АРК з питань охорони навколишнього природного середовища, обласні, Київська та Севастопольська міськдержадміністрації (згідно зі ст. 20, 20-1 Закону про відходи) у порядку, встановленому КМУ (ст. 18 Закону про відходи). Форму декларації про відходи та порядок також має бути затверджено КМУ.
Наразі порядку видачі дозволу на здійснення операцій у сфері поводження з відходами, форми та порядку подання декларації про відходи не затверджено.
Порядок №1218 потребує приведення у відповідність, зокрема, до Закону про відходи, Закону «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» та Закону №1193 у зв'язку з тим, що не відповідає нормам актів вищої юридичної сили. Принаймні такої позиції дотримується ДРСУ у листі від 31.12.2014 р. №10213. У листі зазначалося також, що департаменти екології та природних ресурсів облдержадміністрацій (які є дозвільними органами) призупинили розгляд заяв та видачу документів дозвільного характеру у сфері поводження з відходами до внесення змін до нормативно-правових актів у зв'язку з приведенням їх у відповідність до Закону №1193. Про це повідомляється також у листі Мінекоресурсів від 20.05.2014 р. №7/1409-14 (див. «ДК» №24/2014): з 26 квітня 2014 року СГ можуть провадити госпдіяльність без одержання лімітів на утворення та розміщення відходів та дозволів на розміщення відходів.
Отже, на сьогодні є лише проект постанови КМУ «Про затвердження Порядку надання дозволів на здійснення операцій у сфері поводження з відходами та подання декларації про відходи»2, у якому слушно зауважено, що СГ, які отримали дозволи на розміщення відходів і ліміти на утворення та розміщення відходів відповідно до вимог Порядку №1218, звільняються від отримання дозволів на здійснення операцій у сфері поводження з відходами до закінчення терміну дії отриманих дозволів та лімітів.
1 Показник загального утворення відходів (далі — Пзув) — критерій обсягу утворення відходів, що розраховується за формулою Пзув = 5000 х М1 + 500 х М2 + 50 х М3 + 1 х М4, де М1, М2, М3, М4 — маса в тоннах відходів 1, 2, 3 та 4 класів небезпеки відповідно, утворених за попередній рік (ст. 1 Закону про відходи).
2 З текстом документа можна ознайомитись за посиланням http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/NT0976.html.
Отже, наразі розуміємо так, що ті, хто має дозволи, отримані до 26.04.2014 р. (до набрання чинності Законом №1193), зокрема зі строками на 2014 — 2016 рр., — платять екоподаток. Щодо інших, враховуючи пп. 14.1.223 ПКУ, — питання відкрите.
Адже судова практика досі є досить неоднозначною. Скажімо, в одному рішенні суд зазначає: «...Якщо відходи не розміщуються на території їх власника (виробника), а передаються на договірній основі іншому власнику (наприклад, спеціалізованому підприємству), то дозвіл на розміщення цих відходів не встановлюється, ліміти не видаються...»1.
В іншому суд висловлює таку думку: оскільки укладені ТОВ договори щодо приймання та вивезення для подальшої утилізації відходів не містять умов щодо обов'язку та строків їх зберігання, це не дає підстав посилатися на відсутність у ТОВ обов'язку отримання лімітів на утворення та розміщення відходів і дозволів на розміщення відходів, які фактично до передання на утилізацію зберігалися на підприємстві2.
1 Ухвала ВАСУ від 03.08.2015 р. №К/800/40093/14, http://www.reyestr. court.gov.ua/Review/47925800.
2 Ухвала ВАСУ від 20.02.2014 р. №К/9991/70285/11, http://www.reyestr. court.gov.ua/Review/37524113.
Отже, тим госпсуб'єктам, які на сьогодні не мають дозволів на розміщення відходів, варто не лише укласти договори, а й пам'ятати, що ТПВ вивозяться у конкретні строки та на підприємстві тимчасово зберігаються до моменту вивезення.
Питання використання відходів у подальшій переробці або як товару з метою подальшого продажу докладно роз'яснено у ЗІР, підкатегорія 120.1. Так, ДФСУ зазначає, що СГ не є платниками екоподатку за відходи, які утворилися у процесі їх діяльності та продаються як товар або використовуються у власному виробництві, у т. ч. металобрухт. Разом із цим платниками екоподатку є СГ, які на підставі отриманих в установленому порядку дозволів розміщують відходи на власних територіях (об'єктах) або у спеціально відведених для цього місцях чи об'єктах та не мають договорів із комунальними або спеціалізованими підприємствами на утилізацію та захоронення відходів.
Утім, на нашу думку, це більше стосується тих, хто має затверджені ліміти та дозвіл на розміщення відходів на 2014 — 2016 рр., а отже, має їх дотримувати до закінчення строку дії дозволів.
Щодо спеціально відведених місць для зберігання відходів, то тут слід звернути увагу на таке.
Згідно зі ст. 1 Закону про відходи, відведені місця чи об'єкти — це місця чи об'єкти (місця розміщення відходів, сховища, полігони, комплекси, споруди, ділянки надр тощо), на використання яких отримано дозвіл на здійснення операцій у сфері поводження з відходами.
Згідно зі ст. 21 Закону про відходи органи місцевого самоврядування приймають рішення про відведення земельних ділянок для розміщення відходів і будівництва об'єктів поводження з відходами.
Отже, раніше дозволи, які видавалися відповідно до Порядку №1218 у межах затверджених лімітів, потрібні були й у разі тимчасового розміщення відходів (відпрацьовані люмінесцентні лампи, шини, акумулятори, ТПВ тощо) на підприємстві з подальшим їх переданням спеціалізованим підприємствам, які безпосередньо займаються видаленням відходів чи здійсненням інших операцій з відходами.
Тому на сьогодні в розумінні ПКУ та Закону про відходи підприємство, яке не має спеціально відведених місць чи об'єктів та не розміщує відходів з метою їх подальшого захоронення чи знешкодження (їх утилізації), не є платником екоподатку. Тимчасове зберігання відходів до моменту їх передання спецпідприємствам не підпадає під поняття «розміщення», визначене у пп. 14.1.223 ПКУ, тому не є об'єктом оподаткування екоподатком.
Вищезазначене також підтверджено УПК щодо екологічного податку, що справляється за розміщення побутових відходів, затвердженою наказом ДПСУ від 16.12.2011 р. №258 (чинна на сьогодні), в якій прямо сказано, що місця тимчасового зберігання відходів, наприклад для тимчасового зберігання небезпечних відходів перед переданням на знешкодження або утилізацію спеціалізованим організаціям, контейнери або урни для збирання побутових відходів не є місцями їх остаточного видалення і не належать до спеціально відведених місць чи об'єктів.
Нормативна база
- ПКУ — Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. №2755-VI.
- Закон про відходи — Закон України від 05.03.98 р. №187/98-ВР «Про відходи».
- Закон №1193 — Закон України від 09.04.2014 р. №1193-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо скорочення кількості документів дозвільного характеру».
- Порядок №1218 — Порядок розроблення, затвердження і перегляду лімітів на утворення та розміщення відходів, затверджений постановою КМУ від 03.08.98 р. №1218.
Наталія КАНАРЬОВА, «Дебет-Кредит»