Тема щодо нарахування податків та зборів при виплаті сум фізособам за судовими рішеннями не втрачає актуальності. І найголовніше, що цікавить роботодавців, — скільки вони мають виплатити саме фізособі? Суму, зазначену в судовому рішенні (адже в ньому зазначається пряме розпорядження, яку суму треба виплатити), чи цю суму після оподаткування (тобто за мінусом податків)?
Що кажуть податківці?
Тут без сюрпризів — податківці вважають, що зі сум зарплати, відпусткових, компенсації за невикористані відпустки, лікарняних тощо, нарахованих та виплачених працівникові (або колишньому працівникові) за рішенням суду, треба утримати і сплатити до бюджету ПДФО та ВЗ. І зробити це має роботодавець (якщо він є суб’єктом господарювання). Адже в такому разі роботодавець є податковим агентом фізособи, що отримує дохід.
І це стала точка зору, яка існує багато років. Так вважають і ДПСУ, і територіальні податкові органи.
Наприклад, листом від 16.12.2020 ГУ ДПС у Полтавській області дало роз’яснення щодо оподаткування ПДФО, ВЗ та ЄСВ середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнутого за рішенням суду. Нас зараз цікавлять вирахування, тож подивимося, що сказано про ПДФО та ВЗ.
Так, згідно з пп. 168.1.1 ПКУ, податковий агент, поняття якого визначено пп. 14.1.180 ПКУ, що нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов’язаний утримувати податок зі суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену ст. 167 ПКУ. Крім того, доходи, визначені ст. 163 ПКУ, є об’єктом оподаткування військовим збором.
Таким чином, дохід у вигляді середньої зарплати, нарахованої на підставі рішення суду за час вимушеного прогулу, включається до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку як зарплата, за умови перебування такого платника у трудових відносинах із роботодавцем або як інший дохід у разі його нарахування (виплати) після звільнення платника.
При цьому юрособа має виконати всі функції податкового агента, визначені ПКУ (зокрема щодо утримання ПДФО та ВЗ).
Отже, податківці — за загальноприйняту схему:
— податковий агент нарахував і виплатив дохід фізособі;
— він же має утримати з цього доходу ПДФО та ВЗ;
— і він же має сплатити ці ПДФО та ВЗ до бюджету.
Увага: і дохід, і податки з нього мають бути відображені податковим агентом в єдиній звітності з ЄСВ, ПДФО та ВЗ (а не фізособою-отримувачем в річній декларації).
Але це не проблема. Проблема в тому, скільки має виплатити фізособі цей податковий агент.
Приклад. Згідно з рішенням суду роботодавець має виплатити працівникові за вимушений прогул 100 000 грн.
Це оподаткований дохід, так. Але у роботодавця є два варіанти:
1) нарахувати 129 870,13 грн, утримати з них 18% ПДФО 23 376,62 грн і 5% ВЗ 6 493,51 грн. Таким чином, працівникові буде виплачено суму, зазначену в судовому рішення, — 100 000 грн. Тобто з погляду виконання рішення суду все буде добре. Але в такому разі сплату податків роботодавець здійснить за власний кошт, а це не збігається з нормами ПКУ;
2) нарахувати 100 000 грн, утримати з них 18% ПДФО 18 000 грн. і 5% ВЗ 5 000 грн. Таким чином, податки будуть сплачені коштом працівника, але він отримає після цього лише 77 000 грн. Чи не буде проти цього суд, який треба повідомити про виконання рішення?
Який із цих двох варіантів є правильним? На це запитання може відповісти лише вищий судовий орган!
Що каже ВС
ВС вважає, що правильним є другий варіант. І це теж не нова позиція, підтверджена численними судовими рішеннями.
Тут схема така:
— суд обчислює і зазначає в рішенні суму, що належить до виплати, без зменшення її на суми податків;
— податковий агент, який виплачуватиме цю суму, має утримати з неї податки (за правилами, встановленими ПКУ);
— фізособа отримує суму виплати вже після її оподаткування.
Зверніть увагу: суб’єкт господарювання, який здійснює виплати фізособі за судовим рішенням, виступає податковим агентом й у тому разі, якщо судове рішення не містить відповідної вимоги про утримання податків у резолютивні частині рішення.
Ось приклади таких судових рішень:
1. У постанові ВС від 27.06.2019 у справі №826/16141/16 зазначено, що визначені судом до стягнення з роботодавця на користь працівника суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу обчислюються без віднімання сум податків та зборів. Податки та збори із визначеної судом суми підлягають нарахуванню роботодавцем під час виконання судового рішення і вираховуються під час виплати працівникові. Тому присуджена працівникові на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів під час її виплати.
2. Справляння і сплата ПДФО є обов’язком працівника, податковим агентом якого в силу закону є роботодавець. Проте суд, задовольняючи вимоги про оплату праці (в цьому випадку йдеться про всі суми, на які працівник має право при звільненні, — від ред.), визначає суму без утримання цього податку й інших обов’язкових платежів, про що обов’язково зазначає в резолютивній частині рішення (постанови ВС від 18.10.2024 у справі №757/27799/21-ц, від 06.11.2024 у справі №359/6714/23);
Якщо працівникові виплатили зарплату за рішенням суду без утримання податків
У 2025 році теж була справа з аналогічним висновком — постанова ВС від 19.03.2025 у справі №537/4740/20. Але ця справа настільки цікава, що її варто розглянути окремо.
Отже, працівника ПАТ двічі звільняли та двічі поновлювали на посаді. Проте останнього разу, коли під час виконання рішення суду м. Кременчука у справі №537/935/19 у примусовому порядку було стягнуто 94 тис. грн, із них не було утримано податків (ПДФО, ВЗ).
При звільненні втретє працівникові, зокрема за листопад 2020 року, нарахували зарплату, грошову допомогу при звільненні, кошти за невикористану відпустку, і з розміром нарахувань працівник погодився. Проте ці кошти роботодавець йому не виплатив, а утримав як податковий агент у рахунок сплати ПДФО, ВЗ та ЄСВ суму, яка не була сплачена при виконанні судового рішення на суму 94 тис. грн.
Працівник із цим не погодився і знову пішов до суду.
Суд першої інстанції став на бік роботодавця і вирішив, що ПДФО та ВЗ з нього було утримано правомірно. Адже роботодавець стверджував, що у такий спосіб виконав свій обов’язок як податкового агента. Суд вважав, що дії роботодавця в цьому випадку відповідають положенням ПКУ.
Водночас, на думку апеляційної інстанції, та обставина, що на виконання судового рішення при виплаті на користь працівника середнього заробітку в розмірі 94 тис. грн не було утримано податки і обов’язкові платежі, згідно з вимогами ст. 127 КЗпП не надавала роботодавцю право на самостійне утримання цих платежів у позасудовому порядку шляхом видачі наказу про утримання цих сум.
ВС наголосив на трьох ключових моментах.
1. Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов’язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належаться.
Усі суми, які належаться працівникові при звільненні, мають бути виплачені у повному обсязі. Якщо цього не зробити, настає передбачена ст. 117 КЗпП відповідальність: не тільки за незаконну невиплату всіх належних сум, а й середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Водночас вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника без повного розрахунку з ним. Тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є зарплатою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати трудову функцію з не залежних від нього причин.
2. Суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із зарплати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюється без віднімання сум податків та зборів. Податки та збори із присудженої за рішенням суду суми зарплати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем під час виконання відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із цієї суми при виплаті працівникові, внаслідок чого виплачена йому на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків та зборів.
Відрахування податків та обов’язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становища працівника, якого поновлено на роботі, бо за цей період у разі перебування на посаді він отримував би зарплату, з якої також відраховувалися б податки та збори.
3. З огляду на приписи пп. 168.1.1 ПКУ, якщо юрособа відшкодовує (виплачує) на користь фізособи середній заробіток за час вимушеного прогулу, то ця особа, виступаючи щодо такої фізособи податковим агентом, зобов’язана (у випадках, передбачених ПКУ) утримати і перерахувати податок зі суми такого доходу.
І роботодавець мав виконати свій обов’язок як податковий агент. Незважаючи на те що у рішенні суду в справі №537/935/19 не було зазначено, що сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу стягнута з роботодавця на користь працівника без урахування податків і зборів і що роботодавець повинен самостійно розрахувати суму податкових відрахувань та зменшити суму, призначену судом, на суму нарахованих податків.
Роботодавець цього обов’язку не виконав та перерахував суму в повному обсязі (94 тис грн без утримання ПДФО та ВЗ). Тобто перерахував працівникові зайву суму!
А далі роботодавець самовільно, на власний розсуд та у позасудовому порядку вирішив вирахувати із вихідної допомоги й компенсації невикористаної відпустки працівника при наступному звільненні податкові платежі зі сум, раніше виплачених за судовим рішенням.
ВС не визнав такі дії роботодавця правомірними
Суд нагадав, що у ст. 127 КзпП чітко наведено виключні випадки, в яких можуть провадитися відрахування із зарплати за наказом (розпорядженням) роботодавця для покриття заборгованості працівниками підприємству, установі й організації, де вони працюють.
Ось ці випадки:
— для повернення авансу, виданого в рахунок зарплати;
— для повернення сум, зайво виплачених внаслідок лічильних помилок;
— для погашення невитраченого і своєчасно не поверненого авансу, виданого на службове відрядження або переведення до іншої місцевості;
— на господарські потреби, якщо працівник не оспорює підстав і розміру відрахування.
У цих випадках роботодавець має право видати наказ (розпорядження) про відрахування не пізніше одного місяця з дня закінчення строку, встановленого для повернення авансу, погашення заборгованості або з дня виплати неправильно обчисленої суми
Але помилкове трактування норм ПКУ або судового рішення не входить до таких випадків.
Тобто роботодавець помилився — роботодавець має сплатити ПДФО та ВЗ власним коштом.
Утримати з працівника ці суми для виправлення помилки він уже не має права.
Додамо, що в цьому випадку ми повністю згодні з рішенням ВС. І нагадаємо, що такий підхід перегукується з нормою п. 125-1.4 ПКУ: відповідальність за погашення суми податкового зобов’язання або податкового боргу, що виникає внаслідок вчинення таких дій, та обов’язок щодо погашення такого податкового боргу, у тому числі пені, покладається на податкового агента. При цьому платник податку — отримувач таких доходів звільняється від обов’язку погашення такої суми податкових зобов’язань або податкового боргу, крім випадків, установлених розділом IV ПКУ.