Зміст справи
Фізособа звернулася до суду з позовом до обласної прокуратури і Держказначейства про стягнення 3-х відсотків річних за прострочення виконання зобов’язання та інфляційних втрат.
* Постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 у справі №686/7081/21.
А суми були чималі: 3 відсотки річних від простроченої суми грошового зобов’язання у розмірі 546 186,82 грн та інфляційні втрати, нараховані на суму грошового зобов’язання у розмірі 6 337 116,43 грн.
Річ у тім, що рішенням суду від 27.11.2018 на користь такої фізособи було стягнуто з Держказначейства вартість неповернутих простих іменних акцій АТ кількістю 1 342 086 штук у розмірі 1 175 530,33 грн. Це рішення суду набрало законної сили.
Держказначейство виконало це рішення суду та перерахувало на її картковий рахунок 1 175 530,33 грн. І зробило це 24.10.2019, що підтверджено випискою банку.
Але фізособа вважає, що її право вимагати від Держказначейства та прокуратури сплати коштів та їхній обов’язок щодо такої сплати виникли з моменту виникнення грошового зобов’язання, тобто з 01.05.2004. Отже, на її думку, з цієї дати до 23.10.2019 вони мають згідно зі ст. 625 ЦКУ сплатити також 3% річних від суми боргу за час прострочення грошового зобов’язання (546 186,82 грн) та інфляційні (6 337 116,43 грн).
Позиція прокуратури та Держказначейства
Тим часом прокуратура вважає, що фізособа неправильно трактує ст. 625 ЦКУ, яка не регулює спірних правовідносин, і не врахувала вимог Закону №4901 та Порядку №845. А цими нормативними актами передбачено лише компенсацію в розмірі 3% річних від несплаченої суми без інфляційних втрат. Проте навіть для них минув строк позовної давності, що є підставою для відмови у позові.
Держказначейство, своєю чергою, звертає увагу на те, що законодавством не передбачено виконання судових рішень про відшкодування шкоди з держбюджету фізичним та юридичним особам саме у тримісячний строк і, як наслідок, не встановлено порядку нарахування та виплати трьох відсотків річних та інфляційних втрат чи нарахування іншої компенсації за порушення строку перерахування коштів за судовими рішеннями. Відносини, які склалися між фізособою та Держказначейством, є відносинами, які склалися у процесі виконання рішення суду про стягнення коштів з держбюджету, що регулюються БКУ та Порядком №845, а не цивільно-правовими відносинами. Жодних зобов’язань цивільно-правового характеру у Держказначейства перед фізособою не було та не виникало.
Держава відповідає, але як саме?
Суд першої інстанції вважав, що за змістом ч. 2 ст. 625 ЦКУ нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов’язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання.
Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов’язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов’язань (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц).
Позиція ВС щодо об’єкта регулювання ст. 625 ЦКУ
23. Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
24. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов’язання» книги 5 ЦК України. Отже, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов’язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов’язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).
25. Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов’язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов’язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов’язань.
Постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц
Проте суд стягнув значно меншу суму: інфляційні втрати у сумі 19 984 гривні 01 копійка і три проценти річних у сумі 95 459 гривень 48 копійок.
Апеляційна інстанція була категорична і не погодилася з такими висновками суду першої інстанції. На її думку, у цьому випадку фізособа просить стягнути кошти не з державного органу, а з державного бюджету.
До того ж суд першої інстанції послався на право на відшкодування, передбачене Законом №266/94-ВР. Але ж нарахування і виплату компенсації за несвоєчасне виконання судового рішення (понад три місяці) про стягнення коштів, боржником за яким є, зокрема, державний орган, передбачає ст. 5 Закону №4901. Тимчасом як Закон №266/94-ВР такого обов’язку не встановлює.
Тож позаяк в обох законодавчих актів різна сфера правового регулювання, застосовувати до спірних правовідносин положення ст. 5 Закону №4901 як підстави для стягнення на користь фізособи компенсації, на думку апеляції, було помилкою суду першої інстанції.
Що сказав ВС?
Справді, у цій справі виявлено проблему у застосуванні відповідальності держорганів за невиконання судового рішення.
Верховний Суд, розглядаючи коментовану нами справу, зауважив, що передбачена ст. 625 ЦКУ відповідальність боржника за порушення грошового зобов’язання у вигляді компенсації інфляційних нарахувань та 3% річних може виникати лише у договірних правовідносинах і не стосується правовідносин, що виникають у зв’язку із заподіянням шкоди та її подальшим відшкодуванням.
Тож справу було передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, яка мала відповісти на кілька запитань.
Чи застосовуються приписи ст. 625 ЦКУ до правовідносин, які виникають унаслідок порушення державою обов’язку з виплати відшкодування шкоди у разі несвоєчасного виконання такого рішення?
Велика Палата Верховного Суду вирішила, що:
— передбачена ст. 625 ЦКУ відповідальність боржника за порушення грошового зобов’язання у вигляді компенсації інфляційних втрат і 3% річних може виникати лише у договірних правовідносинах і не стосується правовідносин, що виникають у зв’язку із заподіянням шкоди та її подальшим відшкодуванням;
— період прострочення держави з виконання рішення суду про стягнення коштів із держбюджету слід рахувати з дня пред’явлення виконавчого документа до виконання.
Як визначити період застосування відповідальності за ч. 2 ст. 625 ЦКУ у цьому випадку?
На думку Великої Палати Верховного Суду, правовідносини, які виникають унаслідок порушення державою обов’язку з виплати відшкодування шкоди у визначеному в чинному рішенні суду розмірі, стосуються саме несвоєчасного виконання відповідного судового рішення.
Тож період нарахування 3-х відсотків та інфляційних починається не з дня набрання чинності судовим рішенням, а з наступного дня після закінчення трьох місяців від пред’явлення до виконання органу Державної казначейської служби України виконавчого документа.
Три місяці для виконання рішення суду минули 5 липня 2019 року (а не з моменту виникнення грошового зобов’язання, тобто з 01.05.2004). Тому днем початку прострочення держави-боржника та нарахування 3% річних й індексу інфляції за ч. 2 ст. 625 ЦКУ є 6 липня 2019 року, а днем завершення — 23 жовтня 2019 року (переддень повного виконання рішення суду). У цьому періоді було 110 днів прострочення. Тому 3% річних за цей період становили:
1 175 530,33 грн х 110 днів х 3% : 365 днів = 10 628,08 грн.
Щодо інфляційних втрат, то сума інфляції від прострочення виконання судового рішення за згаданий вище період прострочення становила 5 808,07 грн.
Поради від Великої Палати ВС щодо дій стягувача
Загалом позиція Великої Палати Верховного Суду полягає у тому, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом (ч. 2 ст. 625 ЦКУ). Ні Закон №266/94-ВР, ні Закон №4901 не обмежують дію ст. 625 ЦКУ. Зокрема, не обмежують можливість стягнення інфляційних втрат, які є об’єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у ст. 625 ЦКУ немає застережень про те, що її приписи застосовні лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами.
Тому, якщо Державна казначейська служба України протягом трьох місяців не перерахувала кошти за рішенням суду про стягнення коштів, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (ч. 1 ст. 5 Закону №4901). Отже, цей припис не встановлює іншого, ніж у ч. 2 ст. 625 ЦКУ, розміру процентів річних за прострочення держави-боржника.
Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до органу Державної казначейської служби України необхідних для цього документів та відомостей.
З огляду на цей припис прострочення держави-боржника настає за сукупності таких юридичних фактів та вчинення дій стягувача, а саме:
1) стягувач подав до органу Державної казначейської служби України виконавчий документ про стягнення з держави коштів;
2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу Державної казначейської служби України.
Висновок
Припис ч. 2 ст. 625 ЦКУ щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов’язання боржником (зокрема, державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого судовим рішенням грошового зобов’язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після закінчення трьох місяців від пред’явлення до виконання органу Державної казначейської служби України виконавчого документа і до дня (включно), що передує дню повного виконання судового рішення.
Нормативна база
- БКУ — Бюджетний кодекс України від 08.07.2010 №2456-VI.
- ЦКУ — Цивільний кодекс України від 16.01.2003 №435-IV.
- Закон №266 — Закон України від 01.12.1994 №266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
- Закон №4901 — Закон України від 05.06.2012 №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».
- Порядок №845 — Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затверджений постановою КМУ від 03.08.2011 №845.