Закон про ЄСВ забороняє передавати обов'язок зі сплати ЄСВ третім особам. Як це працює на практиці? ДФС, з'ясувавши реального платника, не зарахувала сплачені кошти в рахунок ЄСВ працівників. Усі суди та ВС1 підтримали роботодавця.
Ця сумна та повчальна історія почалась ще у 2017 році зі звернень працівників до адміністрації підприємства-роботодавця. Зі змісту звернень стало відомо, що органи ДФС за період вересень — грудень 2016 року та січень 2017 року не врахували сплачений ЄСВ. А виписки системи персоніфікованого обліку ПФУ (форма ОК-5) наочно це демонстрували.
1 Постанова ВС від 21.12.2018 р. у справі №805/1429/17-а.
Як виявилося, причиною цього стали обставини сплати ЄСВ — він був перерахований довіреною особою роботодавця. А податківці, посилаючись на пряму заборону передачі обов'язку зі сплати ЄСВ третім особам (ч. 9 ст. 25 Закону про ЄСВ), не зарахували сплачені кошти.
Iдея звернутися до довіреної особи (повіреного за договором доручення) виникла через обставини, на які саме підприємство вплинути не могло, хоча ЄСВ сплачувати бажало:
1) проведення АТО (наразі — ООС): з квітня 2014 року здійснення госпдіяльності на території м. Горлівки та дотримання вимог нормативно-правових актів України, що стосуються строків подання звітності та сплати податкових зобов'язань, ускладнилися.
2) а ще постановами держвиконавця від 16.04.2015 р. та від 31.07.2015 р. накладено арешт на кошти на рахунках підприємства-роботодавця, у зв'язку з чим останнє не мало можливості перерахувати з них кошти для сплати ЄСВ.
Договір доручення щодо сплати ЄСВ
Роботодавець, звертаючись із позовом до суду, вказав на те, що інститут представництва за ст. 237 — 239, 1000 ЦКУ не передбачає передачу особою своїх обов'язків третій особі, що заборонено ч. 9 ст. 25 Закону про ЄСВ. У цьому випадку повірений не замінює сторону в зобов'язанні, а лише діє від імені особи, яку представляє.
Судами під час розгляду справи з'ясовано, що для своєчасної сплати єдиного внеску та забезпечення соціального захисту працівників на період проведення АТО 01.08.2015 р. роботодавець уклав договір доручення та надав довіреність на вчинення правочинів від свого імені щодо сплати ЄСВ. Що, починаючи з 16.09.2016 р., і було зроблено у повному обсязі, про що свідчать відповідні платіжні доручення.
Сторони прописали у договорі доручення вчиняти такі дії: зокрема, сплачувати (перераховувати) податки, збори та інші обов'язкові платежі (в т. ч. і ЄСВ), передбачені чинним законодавством України, тощо.
А вже ст. 1007 ЦКУ покладає на довірителя обов'язок відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення. I зазначення умови про це в договорі було б достатньо для того, щоб потім, коли у роботодавця гроші на рахунках «розморозяться», сплачений ЄСВ довіреній особі відшкодувати.
Для виконання умов договору доручення сторони уклали договір позики (хоча фактично такий договір доручення одночасно міг би стати і договором позики).
Положення договору позики
1. Відповідно до п. 1.1 Договору в порядку та на умовах, визначених цим Договором та чинним законодавством України, Позикодавець передає у власність Позичальнику кошти, а Позичальник зобов'язується повернути їх Позикодавцеві в порядку та у строк, визначені цим Договором.
2. Згідно з п. 2.1 Договору позика надається Позикодавцем Позичальнику у безготівковому порядку шляхом перерахування коштів на поточний рахунок [реквізити поточного рахунку Позичальника].
3. Сторони домовились, що переказ коштів на вищезазначений поточний рахунок у розмірі, передбаченому цим Договором, є виконанням зобов'язання Позикодавця щодо забезпечення останнього всім необхідним для виконання Договору.
4. Сторони окреслили, що власником коштів, зарахованих на поточний рахунок, є Позичальник.
5. Днем надання позики вважається день зарахування суми позики на поточний рахунок Позичальника.
Як суд оцінив положення договорів доручення та позики?
Суд дійшов висновку, що основним змістом договору доручення є зобов'язання повіреного вчинити певні юридичні дії від імені та за рахунок довірителя.
I укладеним договором доручення та виданою довірителем на підставі договору доручення довіреністю передбачені чіткі юридичні дії, які має вчинити повірений, а саме: сплачувати (перераховувати) податки, збори та інші обов'язкові платежі, передбачені чинним законодавством України.
Отже, у цьому випадку повірений, перераховуючи єдиний внесок, діяв від імені та за рахунок довірителя, а не як самостійний платник збору.
Зверніть увагу!
Суд зазначає, що чинним законодавством не заборонено боржнику позичати кошти для сплати податків і зборів. Крім того, кошти перераховувалися на підставі договору, який не суперечить законодавству, не був припинений, не був скасований, не був розірваний і не був визнаний недійсним.
З огляду на вищевикладене перерахування повіреним коштів на сплату єдиного внеску від імені та за рахунок довірителя не суперечить положенням ч. 9 ст. 25 Закону про ЄСВ, бо таке перерахування не є передачею платником єдиного внеску своїх обов'язків зі сплати ЄСВ третім особам. Такою є позиція ВС.
I останнє. Суд не залишив поза увагою той факт, що за цих обставин об'єктивною передумовою застосування роботодавцем договору доручення щодо сплати ЄСВ став факт арешту усіх відкритих рахунків, що йому належать. Але суд визнав цей спосіб сплати ЄСВ правомірним і вирішив, що в цьому випадку роботодавець дотримався принципу законодавчого визначення умов і порядку його сплати та обов'язковості сплати. При цьому роботодавець, на думку суду, вжив передбачених саме законом (ЦКУ) заходів щодо виконання визначеного ч. 12 ст. 9 Закону про ЄСВ обов'язку сплати єдиного внеску.
Та найголовніше в цьому судовому рішенні — це висновок ВС про суперечливість чинного законодавства з ЄСВ.
ВС про прогалину в законодавстві
ВС цілком погодився з висновками судів попередніх інстанцій та додав, що спірні правовідносини, які стосуються збору (справляння) ЄСВ, за своєю суттю є публічно-правовими. При цьому Закон про ЄСВ не передбачає випадків, коли, як у цій справі, є обставини, що виключають можливість виконання обов'язку зі сплати ЄСВ.
Тобто має місце ситуація, коли у спеціальному законі, виключно яким визначається порядок сплати єдиного внеску (ч. 2 ст. 2 Закону), є прогалини щодо порядку виконання встановленого Законом про ЄСВ обов'язку платника ЄСВ з його сплати в умовах, зокрема, неможливості застосування регламентованого цим Законом способу виконання відповідного обов'язку.
Тобто, коли є обов'язок зі сплати ЄСВ, але немає можливості це зробити (принаймні вчасно), слід керуватися такими нормами цього Закону: принципами обов'язковості сплати та захисту прав і законних інтересів застрахований осіб (ст. 3 Закону), а також положеннями інших нормативно-правових актів у частині, що не суперечить цьому Закону (ч. 1 ст. 1 Закону).
За таких умов обставина, що перерахування ЄСВ відбулись не з рахунку страхувальника, в умовах неможливості використання його власних рахунків, не свідчить про порушення платником заборони, прописаної у ч. 9 ст. 25 Закону про ЄСВ.
Висновки: скористатися висновками судів у коментованій нами справі чи ні, — вирішувати, звісно, кожному страхувальнику — платнику ЄСВ самостійно. На сьогодні процесуальне законодавство містить достатньо інших способів захистити своє право на вільне розпорядження коштами та/або виконання обов'язку зі сплати податків/зборів. Проте, якщо це не працює і в процесі спору вам стає очевидною безвихідність ситуації, договір доручення може завжди стати у пригоді.
Наталія КАНАРЬОВА, «Дебет-Кредит»