Чи можна не виплачувати аванс на відрядження директора, а компенсувати витрати на відрядження після його повернення, чи передбачена за це відповідальність?
Наведене запитання досить часто обговорюється нашими читачами на інтернет-форумі «Дебету-Кредиту». Річ у тім, що Iнструкція №591 справді передбачає в загальних положеннях (п. 4 розділу I) обов'язок підприємства, що відряджає працівника, забезпечити його «коштами для здійснення поточних витрат під час службового відрядження (авансом)». Проте ця інструкція з 2011 р. поширюється лише на бюджетні установи та підприємства, що частково утримуються за рахунок бюджету. Для інших суб'єктів (небюджетних) вона не є обов'язковою.
В інших актах законодавства вимоги щодо обов'язкової виплати авансу при відрядженні немає.
Таким чином, питання про порушення законодавства про працю при невидачі авансу може ставитися лише в разі відрядження працівника (у т. ч. директора) підприємства, організації, установи, що повністю чи частково фінансуються з бюджету.
Видача авансу для працівників підприємств-бюджетників передбачена не лише Iнструкцією №59, а й Постановою №982 (п. 5).
1 Iнструкція про службові відрядження в межах України та за кордон, затверджена наказом Мінфіну України від 13.03.98 р. №59.
2 Постанова КМУ від 02.02.2011 р. №98 «Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів».
Норма закону — ст. 121 КЗпП, що регулює порядок відряджень для всіх працівників, встановлює обов'язкову виплату працівникам, які скеровуються у відрядження: добових за час перебування у відрядженні, вартості проїзду до місця призначення і назад, витрат з наймання житлового приміщення «в порядку і розмірах, установлюваних законодавством». Однак законодавство не встановило порядку здійснення таких виплат. А в самому законі про строк проведення таких виплат (до чи після відрядження) взагалі не йдеться.
Нагадаємо принагідно, що для небюджетної сфери законодавство на сьогодні не передбачає ні мінімального, ні максимального розміру добових (є лише максимальна сума добових, що не оподатковується ПДФО, — в пп. 170.9.1 ПКУ).
Тож відповідні питання (обов'язковість виплати авансу, його розмір, у т. ч. розмір добових) для працівників небюджетної сфери є питаннями договірного регулювання праці. Тобто вони можуть бути врегульовані в колективному договорі (за наявності), у трудовому договорі (індивідуальному) або в актах роботодавця, з якими працівник має бути ознайомлений і згодний (зокрема, в положенні підприємства про відрядження його працівників).
Деякі фахівці вважають, що в згаданій статті 121 КЗпП, де йдеться про виплату коштів на відрядження саме працівникам, «що направляються» у відрядження, мається на увазі саме виплата коштів до моменту направлення. Але прямої вказівки на таку попередню виплату в законі немає.
Слід погодитися, що працівники не зобов'язані заздалегідь фінансувати за свій кошт виробничі потреби підприємства (саме такою потребою є відрядження). I далеко не кожен працівник має достатньо коштів, щоби профінансувати своє відрядження (деякі квитки і вартість готелів є доволі дорогими). Однак для окремих категорій керівних працівників (зокрема, для директора) наведена ситуація є цілком прийнятною і часто трапляється на практиці. Порушень закону в таких випадках немає.
Отже, не слід побоюватися застосування штрафів, оскільки трудове законодавство для працівників небюджетної сфери взагалі не передбачає строків оплати відрядження і тим більше не містить правил щодо обов'язкової виплати коштів на відрядження саме перед скеруванням у відрядження.
Уже після появи в 2011 р. нової редакції Iнструкції №59 посадові особи Мінсоцполітики висловлювалися в листах щодо того, що невиплата авансу на відрядження може потягнути за собою адмінвідповідальність (наприклад, лист від 07.11.2013 р. №998/13/155-13), однак, на нашу думку, така позиція не ґрунтується на законі. Коли ми говоримо про порушення закону, слід зазначити, яка саме норма закону порушена. А для нашої ситуації (як ми вже з'ясували) такої норми закону немає. Про відсутність у законодавстві такого обов'язку для небюджетної сфери зазначалося, наприклад, у листі Міндоходів від 03.07.2013 р. №6091/6/99-99-22-02-04-15/169 (див. «ДК» №33-34/2013).
Застосування відповідальності за аналогією загалом не допускається, і держава для застосування штрафів має завчасу забезпечити належну правову визначеність — тобто норма має бути сформульована з достатньою чіткістю, щоб особа могла чітко знати свій обов'язок. Такий підхід відповідає принципам європейського права та практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення від 25.11.99 р. у справі «Гешмен і Герруп проти Сполученого Королівства»), що є частиною національного законодавства).
Порушення трудового законодавства є можливим, якщо, наприклад, виплата авансу на відрядження передбачена колективним чи трудовим договором (елементами якого, зокрема, можуть бути права й обов'язки, визначені в положенні про відрядження чи іншому аналогічному документі), однак підприємство не дотримується їх умов.
Тому якщо інспектор праці вирішить, що невиплата авансу на відрядження — це порушення, то підприємство може обстоювати свою позицію вище наведеними аргументами.
Олексій КРАВЧУК, д. ю. н., доцент, аудитор