Суттєво. Як оподатковувати заробітну плату громадянина України, який є податковим резидентом Польщі, отриману в Україні?
! Роботодавцям
Державна податкова служба України, керуючись ст. 52 Податкового кодексу України (далі — Кодекс), розглянула (…) щодо оподаткування доходів нерезидентів із джерелом їх походження з України та в межах компетенції повідомляє.
Платник податків у своєму зверненні повідомив, що Товариство планує прийняти на роботу громадянина України, який є податковим резидентом Польщі.
Таким чином, платник податків просить надати індивідуальну податкову консультацію з таких питань:
1. Як оподатковувати заробітну плату громадянина України, який є податковим резидентом Польщі, отриману в Україні?
2. Яким чином у цьому випадку уникнути подвійного оподаткування?
Відповідно до частини другої ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Визначення резидентського статусу фізичної особи є визначальним для з’ясування порядку оподаткування доходів такої особи згідно з нормами Кодексу.
Резидент — це, зокрема, фізична особа, яка має місце проживання в Україні (пп. 14.1.213 п. 14.1 ст. 14 Кодексу).
Нерезиденти — це фізичні особи, які не є резидентами України (пп. «в» пп. 14.1.122 п. 14.1 ст. 14 Кодексу).
Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (ст. 29 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 3 Закону України від 11 грудня 2003 року №1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місце проживання — це, зокрема, житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає.
У разі якщо фізична особа має місце проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо така особа має місце постійного проживання в Україні.
При цьому постійним місцем проживання згідно зі ст. 4 Митного кодексу України є місце проживання на території будь-якої держави не менше одного року громадянина, який не має постійного місця проживання на території інших держав і має намір проживати на території цієї держави протягом будь-якого строку, не обмежуючи таке проживання певною метою, і за умови, що таке проживання не є наслідком виконання цим громадянином службових обов’язків або зобов’язань за договором (контрактом).
Якщо особа має місце постійного проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо має більш тісні особисті чи економічні зв’язки (центр життєвих інтересів) в Україні. У разі якщо державу, в якій фізична особа має центр життєвих інтересів, не можна визначити, або якщо фізична особа не має місця постійного проживання у жодній з держав, вона вважається резидентом, якщо перебуває в Україні не менше 183 днів (включаючи день приїзду та від’їзду) протягом періоду або періодів податкового року.
Достатньою (але не виключною) умовою визначення місцезнаходження центру життєвих інтересів фізичної особи є місце постійного проживання членів її сім’ї або її реєстрації як суб’єкта підприємницької діяльності.
Якщо неможливо визначити резидентський статус фізичної особи, використовуючи попередні положення пп. 14.1.213 п. 14.1 ст. 14 Кодексу, фізична особа вважається резидентом, якщо вона є громадянином України.
Достатньою підставою для визначення особи резидентом є самостійне визначення нею основного місця проживання на території України у порядку, встановленому Кодексом, або її реєстрація як самозайнятої особи.
Отже, якщо за жодним з критеріїв, визначених абзацами першим — четвертим пп. «в» пп. 14.1.213 п. 14.1 ст. 14 Кодексу, фізична особа не може бути визнана резидентом України, то така особа може вважатися нерезидентом.
Одночасно слід зазначити, що наказом Міністерства фінансів України від 19.08.2022 №248 затверджено форму довідки-підтвердження статусу податкового резидента України для уникнення подвійного оподаткування відповідно до норм міжнародних договорів.
Оподаткування доходів фізичних осіб регламентується розділом IV Кодексу, відповідно до п. 162.1 ст. 162 якого платником податку є:
фізична особа — резидент, яка отримує доходи як з джерела їх походження в Україні, так і іноземні доходи (пп. 162.1.1 п. 162.1 ст. 162 Кодексу);
фізична особа — нерезидент, яка отримує доходи з джерела їх походження в Україні (пп. 162.1.2 п. 162.1 ст. 162 Кодексу);
Об’єктом оподаткування фізичної особи — резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід (пп. 163.1.1 п. 163.1 ст. 163 Кодексу).
При цьому об’єктом оподаткування фізичної особи — нерезидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід з джерела його походження в Україні (пп. 163.2.1 п. 163.2 ст. 163 Кодексу).
Порядок оподаткування доходів, отриманих нерезидентами, регулюється п. 170.10 ст. 170 Кодексу, яким установлено, що доходи з джерелом їх походження в Україні, що нараховуються (виплачуються, надаються) на користь нерезидентів, оподатковуються за правилами та ставками, визначеними для резидентів (з урахуванням особливостей, визначених деякими нормами розділу IV Кодексу для нерезидентів) (пп. 170.10.1 п. 170.10 ст. 170 Кодексу).
Перелік доходів, які включаються до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку, визначено п. 164.2 ст. 164 Кодексу, зокрема доходи у вигляді заробітної плати, нараховані (виплачені) платнику податку відповідно до умов трудового договору (контракту) (пп. 164.2.1 п. 164.2 ст. 164 Кодексу).
Згідно з п. 167.1 ст. 167 Кодексу ставка податку становить 18 відс. бази оподаткування щодо доходів, нарахованих (виплачених, наданих) платнику податків (крім випадків, визначених у п. 167.2 — 167.5 ст. 167 Кодексу).
Нарахування, утримання та сплата (перерахування) податку на доходи фізичних осіб до бюджету здійснюються у порядку, встановленому ст. 168 Кодексу.
Відповідно до пп. 168.1.1 п. 168.1 ст. 168 Кодексу податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов’язаний утримувати податок (військовий збір) із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в ст. 167 Кодексу.
Відповідно до п. 171.1 ст. 171 Кодексу особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з доходів у вигляді заробітної плати, є роботодавець, який виплачує такі доходи на користь платника податку.
Відповідно до п. 176.2 ст. 176 Кодексу особи, які відповідно до Кодексу мають статус податкових агентів, та платники єдиного внеску зобов’язані, зокрема, своєчасно та повністю нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з доходу, що виплачується на користь платника податку та оподатковується до або під час такої виплати за її рахунок.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, врегульовано Законом України від 08 липня 2010 року №2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (далі — Закон №2464).
Дія Закону №2464 поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов’язаної зі збором та веденням обліку єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених Законом, або в частині, що не суперечить Закону №2464 (частина перша ст. 2 Закону №2464).
Відповідно до п. 10 частини першої ст. 1 Закону №2464 страхувальниками є роботодавці та інші особи, які відповідно до Закону №2464 зобов’язані сплачувати єдиний внесок.
Застрахована особа — це фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок (п. 3 частини першої ст. 1 Закону №2464).
Згідно з п. 1 частини першої ст. 4 Закону №2464 платниками єдиного внеску є роботодавці, зокрема підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами.
Базою нарахування єдиного внеску для роботодавців є сума нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР «Про оплату праці», та сума винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами (п. 1 частини першої ст. 7 Закону №2464).
Платники єдиного внеску зобов’язані своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок до податкового органу за основним місцем обліку платника єдиного внеску (п. 1 частини другої ст. 6 Закону №2464).
Обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону №2464 нараховується єдиний внесок (частина друга ст. 9 Закону №2464).
Єдиний внесок для всіх платників, зазначених у ст. 4 Закону №2464, установлюється у розмірі 22 відс. до визначеної ст. 7 Закону №2464 бази нарахування єдиного внеску (частина п’ята ст. 8 Закону №2464).
Враховуючи викладене, дохід у вигляді заробітної плати, який виплачується юридичною особою — резидентом на користь фізичних осіб — резидентів/нерезидентів, оподатковується податком на доходи фізичних осіб на загальних підставах та є базою нарахування єдиного внеску.
Згідно з п. 3.2 ст. 3 Кодексу, якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.
Положення Конвенції між Урядом України та Урядом Республіки Польща про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна та попередження податкових ухилень (далі — Конвенція), яка підписана 12.01.1993 та є чинною в українсько-польських податкових відносинах з 11.03.1994, поширюється на осіб (фізичних та юридичних), які (у розумінні Конвенції) є резидентами України та Республіки Польща (ст. 1, 3, 4 Конвенції), та на існуючі в Договірних Державах податки (ст. 2 Конвенції).
Відповідно до п. 1 ст. 24 Конвенції «з урахуванням положень законодавства України, що стосуються звільнення податку, сплаченого на території за межами України (які не будуть суперечити головним принципам цього пункту), на польський податок, сплачуваний за законодавством Польщі та відповідно до цієї Конвенції прямо або шляхом вирахування з прибутку, доходів або майна, що підлягає оподаткуванню, із джерел в Польщі, буде робитись знижка у вигляді кредиту проти будь-якого українського податку, обчислюваного стосовно того ж прибутку, доходу або майна, стосовно яких обчислюється український податок».
«Ці вирахування в будь-якому випадку не повинні перевищувати тієї частини податку з доходу або з майна, як було підраховано до надання вирахування, яка стосується доходу або майна, які можуть оподатковуватись в цій другій Державі, залежно від обставин» (п. 3 ст. 24 Конвенції).
Слід зазначити, що правила, встановлені ст. 24 Конвенції, аналогічні правилам, встановленим Кодексом, зокрема ст. 13 (Усунення подвійного оподаткування), щодо зарахування податків, сплачених платниками податків — резидентами України, з іноземних доходів.
Крім того, порядок застосування міжнародного договору України про уникнення подвійного оподаткування стосовно повного або часткового звільнення від оподаткування доходів нерезидентів із джерелом їх походження з України встановлено нормами ст. 103 глави 10 розділу II Кодексу.
Підставою для звільнення (зменшення) від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України є подання нерезидентом з урахуванням особливостей, передбачених п. 103.5 і 103.6 ст. 103 Кодексу, особі (податковому агенту), яка виплачує йому доходи, довідки (або її нотаріально засвідченої копії), яка підтверджує, що нерезидент є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України, а також інших документів, якщо це передбачено міжнародним договором України (п. 103.4 ст. 103 Кодексу).
Довідка видається компетентним (уповноваженим) органом відповідної країни, визначеним міжнародним договором України, за формою, затвердженою згідно із законодавством відповідної країни, і повинна бути належним чином легалізована, перекладена відповідно до законодавства України (п. 103.5 ст. 103 Кодексу).
Відповідно до п. 103.8 ст. 103 Кодексу особа, яка виплачує доходи нерезидентові у звітному (податковому) році, у разі подання нерезидентом довідки з інформацією за попередній звітний податковий період (рік) може застосувати правила міжнародного договору України, зокрема щодо звільнення (зменшення) від оподаткування, у звітному (податковому) році з отриманням довідки після закінчення звітного (податкового) року.
Водночас у разі неподання нерезидентом довідки відповідно до п. 103.4 ст. 103 Кодексу доходи нерезидента із джерелом їх походження з України підлягають оподаткуванню відповідно до законодавства України з питань оподаткування (п. 103.10 ст. 103 Кодексу).
Відповідно до п. 52.2 ст. 52 Кодексу індивідуальна податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію.