До листа Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 13.03.2017 р. №3211-13/7868-03
Справді, відповідно до ч. 3 ст. 13 Закону України від 19.09.91 р. №1576-XII «Про господарські товариства» забороняється використовувати для формування статутного капіталу, зокрема, кошти, одержані в кредит. Аналогічне положення закріплене і в ч. 3 ст. 86 ГКУ.
Однак щодо практичного використання цієї норми давно точаться суперечки, оскільки:
1) усі внески учасників є власністю юрособи, до статутного капіталу якої вони передані. Для самого господарського товариства не має значення джерело отримання учасниками коштів, якими вони роблять внески до статутного капіталу, — власні чи запозичені. Крім того, у разі якщо у зв'язку з внесеними коштами до СК у засновника виникають зобов'язання перед третіми особами (зокрема, кредиторами), то ці зобов'язання не впливають на товариство: це особисті зобов'язання засновника перед такими кредиторами. Навіть якщо така інформація і стала відомою товариству чи іншим засновникам, то це не є підставою ні для повернення внеску, ні для виключення учасника з числа засновників чи застосування до нього інших засобів впливу (штрафу тощо);
2) формування статутного капіталу за рахунок запозичених коштів (зокрема, отриманих у кредит) може загрожувати роботі самого підприємства. Адже, з одного боку, навіть якщо припустити, що кошти, отримані в кредит на одні цілі, були використані позичальником на формування статутного капіталу госптовариства, то це загрожуватиме лише достроковим припиненням договору кредиту. А відсутність інших видів доходів чи майна позичальника може призвести до звернення стягнення на частину майна товариства з обмеженою відповідальністю, пропорційну до частки учасника товариства у статутному капіталі (ч. 1 ст. 149 ЦКУ). З іншого боку, окремі фахівці розглядають таку частку або як отриману без достатніх підстав (що може вплинути на її оподаткування як доходу), або як несформований статутний капітал (несплата внеску одним з учасників), наслідком чого має бути одне з рішень засновників, визначених у ч. 3 ст. 144 ЦКУ (про виключення такого учасника, зменшення статутного капіталу або про ліквідацію товариства).
Попри наведене вище, на нашу думку, ефективність заборони використання кредитних коштів для внеску до статутного капіталу є дуже низькою, адже ЦКУ містить іншу форму запозичення коштів — позику. I тут можна обійтися без зазначення у договорі про цільове призначення таких коштів.
Як слушно зауважило Мінекономіки у коментованому листі, цивільне законодавство України розділяє поняття кредиту та позики, тому цивільні відносини за кредитним договором (кошти, одержані в кредит) мають іншу природу, ніж відносини за договором позики (сума позики) або відносини на підставі інших видів договірних зобов'язань.
Тому слід визнати, що формування статутного капіталу, так само як і збільшення розміру статутного капіталу існуючого товариства за рахунок додаткових унесків засновників (учасників), може відбуватися й запозиченими коштами. Це стосується й можливості збільшення статутного капіталу на суму кредиторської заборгованості товариства перед фізособами-засновниками за договорами позики.
Зауважимо також, що підтвердження внесення коштів до статутного капіталу не вимагається державним реєстратором, якому надаються лише протокол засновників про збільшення СК та нова редакція статуту з новим (збільшеним) розміром СК. I у протоколі зовсім не обов'язково вказувати на джерело походження таких коштів (додаткових внесків).
Тож коментований лист є вкрай позитивним, а його висновки мають цілком практичне значення. Щодо позиції органів ДФС, то наразі жодної негативної думки з їхнього боку до такого способу формування чи поповнення статутного капіталу, як кошти за договором позики, не висловлювалось.
Наталія КАНАРЬОВА, «Дебет-Кредит»