Лист Мінсоцполітики від 28.12.2011 р. №376/13/133-11
Останнім часом «ДК» публікував низку матеріалів, присвячених працевлаштуванню інвалідів. Проте в житті нерідко буває трохи по-іншому: деякі працівники хворіють, унаслідок чого їм встановлюють інвалідність.
Такі працівники враховуватимуться як виконання загального нормативу працевлаштування інвалідів. При цьому законодавство, як відомо, покладає на роботодавців ужиття певних заходів щодо реабілітації інвалідів. Так, деякі особи внаслідок хвороби чи травми та пов'язаної з нею інвалідності потребують зменшення фізичного чи розумового навантаження. Це виражається в установленні для них меншої тривалості робочого часу.
Поряд із нормальною тривалістю законодавство встановлює два види робочого часу, коли працівник працює менше нормальної тривалості: це скорочений і неповний робочий час.
Скорочений робочий час (ст. 51 КЗпП) — це передбачена законодавством пільга, при якій працівник працює менше встановленої норми, а отримує зарплату як за повну виконану норму часу.
При неповному робочому часі (ст. 56 КЗпП) працівник теж працює менше, однак, на відміну від скороченого, зарплату він отримує пропорційно. Неповний робочий час взагалі не є пільгою, він може встановлюватися за згодою працівника і роботодавця.
Чітко розмежовуючи поняття неповного і скороченого робочого часу в КЗпП, законодавець допустив певну плутанину в цих термінах у різних законах.
Так, згідно зі ст. 172 КЗпП, у випадках, передбачених законодавством, на власника або уповноважений ним орган покладається, зокрема, обов'язок відповідно до медичних рекомендацій встановити на прохання інвалідів неповний робочий день або неповний робочий тиждень. А згідно зі ст. 6 Закону «Про охорону праці» «працівника, який за станом здоров'я відповідно до медичного висновку потребує надання легшої роботи, роботодавець повинен перевести за згодою працівника на таку роботу на термін, зазначений у медичному висновку, і у разі потреби встановити скорочений робочий день».
У листі від 28.12.2011 р. №376/13/133-11 Мінсоцполітики зазначає, що тривалість скороченого робочого часу для працівників-інвалідів не встановлена жодним законодавчим актом.
Iз цього Міністерство робить висновок, що встановлювати інвалідам необхідно не скорочений робочий день (при якому інвалід отримував би ту саму зарплату, як і при повному), а неповний — коли інвалід одержуватиме зарплату пропорційно. При цьому в листі наголошується, що таке переведення здійснюється лише за згодою працівника.
На практиці так і робиться, і якщо інвалід не погоджується на встановлення йому неповного робочого часу, він продовжує працювати на загальних умовах.
Водночас наприкінці листа Мінсоцполітики зазначає, що щодо можливості роботи повний робочий день за займаною посадою у разі незгоди на переведення на неповний робочий день слід звернутися до МСЕК, яка встановила інвалідність та винесла трудові рекомендації.
Законного виходу з такої ситуації немає: якщо інвалід не погоджується на переведення на неповний робочий час, ні підприємство, ні МСЕК не можуть примусити його до цього.
Олексій КРАВЧУК, к. ю. н., аудитор