Постанова Верховного Суду від 23.07.2025 у справі №520/32392/24.
Позиція ДПС
Податкові органи роками послідовно вважали, що будь-який отримувач послуг від нерезидента з місцем постачання в Україні має нарахувати ПЗ з ПДВ.
Приклади офіційних роз’яснень / новин ДПС:
1) відповідно до абзацу першого п. 208.2 ПКУ отримувач послуг, що постачаються нерезидентами, місце постачання яких розташоване на митній території України, нараховує ПДВ за основною ставкою податку або за ставкою 7% для послуг, визначених абзацами четвертим — шостим пп. «в» п. 193.1 ПКУ, на базу оподаткування, визначену згідно з п. 190.2 ПКУ (див. тут).
2) будь-яка фізособа-підприємець, у т. ч. яка перебуває на спрощеній системі оподаткування та не зареєстрована як платник ПДВ, що отримує послуги від нерезидента, місце постачання яких визначено на митній території України, є податковим агентом такого нерезидента щодо нарахування та сплати ПДВ до бюджету за такими операціями незалежно від суми здійснюваних операцій (вид. тут).
3) за неподання або несвоєчасне подання розрахунку податкових зобов’язань, нарахованих отримувачем послуг, не зареєстрованим як платник ПДВ, які постачаються нерезидентами, у т. ч. їхніми постійними представництвами, не зареєстрованими платниками ПДВ, на митній території України, на особу, відповідальну за нарахування та сплату податку до бюджету у разі постачання послуг нерезидентами, у тому числі їхніми постійними представництвами, накладається штраф у розмірі, визначеному п. 120.1 ПКУ (див. тут).
Законодавчі зміни з 2020 року
З 23 травня 2020 року п. 208.4 ПКУ викладено у новій редакції: якщо отримувача послуг не зареєстровано як платника податку, то податкова накладна не складається. Форма розрахунку податкових зобов’язань такого отримувача послуг затверджується Мінфіном.
На вимогу п. 208.5 ПКУ отримувач послуг прирівнюється до платника податку для потреб застосування правил розділу V ПКУ щодо сплати податку, стягнення податкового боргу та притягнення до відповідальності за правопорушення у сфері оподаткування.
Як це застосовують на практиці?
Розгляньмо це на прикладі зазначеної нами судової справи.
ТОВ — юрособа, яка перебувала на спрощеній системі оподаткування як платник єдиного податку ІІІ групи за ставкою 5% (без реєстрації платником ПДВ).
Під час перевірки контролери виявили, що ТОВ мало відносини з представництвом нерезидента за період 2021 — 2022 рр.: придбано послуги з оренди майна й обладнання. Представництво нерезидента не є платником ПДВ і, отже, не нараховувало податкові зобов’язання з ПДВ за надані послуги. Натомість на вимогу п. 180.2 та 180.3 ПКУ неплатник ПДВ у разі отримання послуг від нерезидента з місцем постачання на території України має самостійно розрахувати і сплатити ПДВ.
Податківці вважали, що отримання послуг від нерезидента тягне ПДВ-зобов’язання для «єдиноподатника» ІІІ групи, не зареєстрованого платником ПДВ. І цю позицію підтримали перша та апеляційна інстанції.
Що вирішив Верховний Суд
Верховний Суд наголосив, що справді, зміст наведених норм ПКУ у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (2021 — 2022 рр.), дає підстави вважати, що «єдинник», навіть не будучи платником ПДВ, у разі отримання від нерезидентів послуг, місце постачання яких на митній території України, повинен нарахувати ПДВ за основною ставкою податку на базу оподаткування.
Водночас зміст пп. 14.1.139 та п. 293.3 ПКУ дають підстави вважати, що ТОВ як юрособа, що перебуває на спрощеній системі оподаткування у ІІІ групі зі сплатою ЄП за ставкою 5%, не є особою, яка має сплачувати ПДВ.
Верховний Суд вирішив, що ТОВ за наведених обставин не має обов’язку щодо сплати ПДВ, тому що:
1. Статус «особи для цілей розділу V ПКУ» (осіб-платників ПДВ).
Така юрособа-єдиноподатник ІІІ групи 5% не віднесена законодавством до кола осіб, на яких поширюються положення розділу V ПКУ щодо ПДВ (тобто поняття отримувача послуг як платник податкового зобов’язання за п. 208 ПКУ). Іншими словами: щоб застосовувати п. 208.2 ПКУ, отримувач послуг має бути в статусі «платник (особа) для цілей ПДВ», а цього статусу в нього немає.
2. Система винятків і спеціального режиму (спрощена система).
Пункт 293.3 ПКУ передбачає, що платник єдиного податку ІІІ групи обирає ставку 3% (якщо реєструється платником ПДВ) або 5% (якщо ПДВ включається до єдиного податку). Верховний Суд робить висновок, що за ставкою 5% цей платник не має окремого ПДВ-компонента, тобто він фактично не є платником ПДВ для потреб ПКУ.
3. Відсутність нормативної бази для обов’язку із ПДВ у таких випадках.
Верховний Суд звертає увагу, що законодавець чітко передбачив випадки, коли «єдиноподатники» зобов’язані нараховувати ПДВ (наприклад, якщо обрали ставку «з ПДВ»), і що положення п. 208.2 ПКУ застосовні до отримувачів, які «є особами для цілей ПКУ розділу V». Позаяк цього статусу немає, то немає і підстав тягти ПДВ-зобов’язання на такого отримувача.
4. Логіка «без об’єкта оподаткування — немає зобов’язання».
Якщо законодавство не встановлює, що певна особа є платником ПДВ за певних обставин, то операція, хоч і формально може бути визнана як «послуга з місцем на митній території», обов’язку не породжує. Це аргумент щодо юридичної норми «що не передбачено — не застосовується».
Таким чином, платники єдиного податку — ФОПи та ЮО ІІІ група 5% можуть використовувати аргументи з коментованого нами рішення ВС у спорах із податковими органами: складення заперечень / пояснень до ГУ ДПС та скарг до ДПСУ, а також у позовах при зверненні до суду.